2.3

Напій пахнув вишневою кісточкою й чимось таким, що бабуся сушила влітку на газетах.

Я налила зовсім трохи. Спробувати.

У книжці жінка приїхала до містечка, де колись працював її батько. Він доглядав парк атракціонів, який закрили після зникнення дитини. Щозими хтось чистив доріжки між каруселями, хоча охорони давно не було.

На сороковій сторінці героїня знайшла кіоск із глінтвейном.

Я піднесла келих до носа ще раз.

Ну треба ж.

Солодкість трималася недовго. Потім залишався терпкий присмак, від якого хотілося ще трошки. За вікном підмерзав мокрий сніг, батарея клацала, а в книжці жінка стояла біля зачиненої каси й чула, як усередині хтось рахує монети.

Близько третьої ночі у дверях з’явився Андрій.

Я прикрила сторінку долонею.

Ніби він міг побачити, котра година, саме там.

— Ти ще не лягала?

— А ти чого встав?

— Пісяти, Марто. Я не завжди приходжу з перевіркою.

Він примружився на світло торшера. На щоці відбилася складка подушки.

— Що читаєш?

Я почала пояснювати. Хотіла коротко, але для історії про парк спочатку треба було розказати про батька, а для батька — про дівчинку, і десь на цьому місці Андрій сів поруч.

— Тобто вона знає, що звідти пропадають люди, і все одно йде?

— У неї там особиста історія.

— У всіх вас там особиста історія. Тому ніхто не може викликати поліцію.

Він узяв мій келих.

— Компот?

— Ага. Дорослий.

Спробував. Подивився на етикетку.

— Прикольно.

— Правда ж пасує?

Він ковтнув іще.

— Наче на різдвяному ярмарку всі вже розійшлися, а ти ще залишився.

Я повернула до нього книжку обкладинкою.

— От!

— Тільки я б теж пішов. На відміну від твоєї цієї.

Він простягнув руку. Я ще раз глянула на сторінку, вклала закладку й дозволила підняти себе з дивана.

У ліжку Андрій притягнув мене спиною до себе, засунув долоню під футболку й одразу заснув. Я вмостилася зручніше. Зігріла об нього ступні.

Останнє, що пам’ятаю, — пес тупцяв по ковдрі, вибираючи, кому з нас буде незручніше.