2.2

У магазин я зайшла по каву.

На касі стояла з двома пакетами, з яких стирчало все, крім пояснення, навіщо я стільки набрала.

Поки термінал думав, чи заслуговую я на власні гроші, Нова пошта повідомила, що посилка вже в поштоматі.

Валентинка.

Я замовила її Андрію на чотирнадцяте, і зараз був найкращий момент забрати: він іще на роботі, можна спокійно занести додому й сховати. Потім головне згадати куди.

До під’їзду я дійшла з відчуттям, що пальці стали довшими.

Підбори теж були вдалим рішенням.

Дуже дорослий, продуманий образ жінки, яка купила два літри молока, бо вдома ж залишалося тільки півтора. І ще сиру.

Дуже треба, Марто.

Біля поштомата я поставила пакети на підлогу й витягнула телефон. На пальцях залишилися білі смуги, які повільно рожевіли.

Натиснула «Відкрити комірку».

Клацнули найбільші дверцята.

Я засміялася.

Ну звісно. Валентинка. Мабуть, у натуральну величину Андрія.

Але всередині стояла коробка.

І не маленька.

Я нахилилася перевірити накладну. Моє ім’я. Мій телефон.

Коли потягнула коробку до себе, у ній щось дзенькнуло.

— Тільки не чашка, — сказала я.

У нас уже було стільки чашок, що для наступної треба було або розлучатися, або переїжджати.

Спочатку я спробувала взяти коробку під пахву. Потім поставити на один із пакетів. Потім просто постояла, дивлячись на все це.

Нічого не змінилося.

До ліфта добиралася у два заходи, притримуючи двері ногою. Пакет із молоком завалився набік. Я підняла його, ледь не випустила коробку й натиснула восьмий поверх кісточкою пальця.

У дзеркалі стояла жінка, яка вийшла по каву.

Пес зустрів мене біля дверей і відразу поліз перевіряти сир.

— Навіть не думай. Я за нього вже достатньо постраждала.

Коробку поставила на кухонний стіл.

У картонних тримачах стояли дві однакові пляшки. Темне скло, кремові етикетки. Вишня, трави, шістнадцять відсотків.

Я відкрила доставку в застосунку й нарешті подивилася на відправника.

Магазин алкоголю.

Ну точно не валентинка.

Я такого не замовляла. Андрій теж навряд чи став би надсилати мені алкоголь на моє ім’я. Може, хтось зі спонсорів вирішив доповнити книжкові подарунки?

Я сфотографувала пляшки й надіслала в чат дівчат.

«Тепер мені ще й таке приходить. Ніхто нічого не знає?»

Леся відповіла першою:

«Нарешті людина з комплексним підходом».

Потім повернувся Андрій.

— Ого, закупилася.

— По каву ходила.

Він подивився на стіл. Потім на мене.

Нічого не сказав. За це я його й любила.

За вечерею він показував мені схему траси на «Чайці» під Києвом.

Тринадцятого там мали бути зимові змагання з дрифту. Андрій збирався їхати дванадцятого, переночувати в друга, виступити й повернутися. Суперфінал був наступного дня, але про нього він говорив обережно, наче від зайвої впевненості могли зіпсуватися шанси.

— До вечері чотирнадцятого буду, — сказав він. — Якщо раптом пройду далі, тоді…

— Тоді залишишся.

Він усміхнувся й знову повернув телефон до мене.

— Дивись, ось цей перехід найскладніший.

Я подивилася.

Перед сном пішла гуляти з псом.

Він довго обнюхував один стовпчик, відійшов, передумав і повернувся уточнити.

Телефон завібрував.

Нова пошта. Ще дві посилки.

Цього разу я відкрила застосунок і перевірила відправників.

Валентинка.

І щось із книжкового.

Та сама книгарня, що й минулого разу.

Пес смикнув повідець.

На зворотному шляху ми зайшли до поштомата. Валентинка виявилася достатньо маленькою, щоб сховати її в кишеню куртки. З другої комірки я витягнула картонний конверт.

Удома Андрій уже чистив зуби.

Я повісила куртку в шафу. Подарунок залишила в кишені — головне тепер не вручити його Андрію разом із ключами від квартири, якщо попросить.

На кухні розірвала конверт.

«Після закриття парку».

На обкладинці карусель стояла посеред голого зимового саду. На одному з коників лежало чиєсь пальто.

Записки не було.

Я перевернула конверт, хоча там уже явно нічого не залишилося.

Знову книжка, якої я не замовляла.

Поставила її на стіл поруч із пляшками й зробила ще одну фотографію.

«Здається, до напоїв приїхало пояснення».

У чаті вже ніхто не відповів.

Я вимила руки й дістала келих.