Книжкові сутінки

Книжкові сутінки

Марина не збиралась затримуватися вдома, бо мала обмаль часу. На все про все – годину. А справа відповідальна: треба й голову вимити, й підфарбуватися, й сукню вибрати. Яку ж сукню вибрати? Вона відчинила двері до квартири, з кухні лунала музика – значить, Таня вже вдома. Жбурнувши сумку в коридорі, на ходу скидаючи чоботи, буркнула «привіт», минаючи кухню. «Чай будеш?» - долетіло у відповідь. «Буду», - викрикнула Марина, хлопаючи дверима до ванної.

«Ти знаєш, от по радіо передавали, що ще одна дівчина зникла», - говорила в зачинені двері ванної Таня, намагаючись перекричати гомін води: «Прикмети такі загальні, що я запам’ятала лише, що вона, як й інші зниклі дівчата, була незаміжня».

Вода стихла. З ванної вискочила Марина з намотаним на голові тюрбаном з рушника. У Тані ніколи не виходило так вдало намотувати, рушник завжди лягав «млинцем» на її голові.

«Я на побачення» - скоромовкою вимовила Марина, й відкручуючи зубами кришку флакону лаку для нігтів, продовжила: «Поки нічого не можу тобі розповісти. Знаєш, це якась дуже дивна історія і дивна контора…»

«Ти ідеш на спіддейтінг?» - з виглядом знавця спитала Таня.

«Та який спіддейтінг? Пам’ятаєш, мені дали дурнувате завдання на роботі – знайти якусь замітку сторічної давнини в нашої місцевої сумської газеті, але ні назви, ні року не сказали? Коротше кажучи, «заслали» в бібліотеку «Крупської» і я там копирсаюся вже тиждень в старих газетах. І от стою я в позі зламаної берези, копирсаюся в цій купі пожухлої смердючої макулатури, в залі нікого немає, як до мене підходить бібліотекарка. Я помітила, що вона на мене косирує вже не перший день. І каже: «Панночко, а хто з літературних персонажів ваш сексотип? Із світової чи сучасної літератури?» Я хотіла їй нагрубити, бо була розлючена як мегера. Ну який ще сексотип в міській бібліотеці? Яка сучасна література? Та мені ще центнер цього туалетного паперу перебирати!.. От і ляпнула: «Великий Гетсбі», бо за її спиною саме висів плакат з балетом «Великий Гетсбі». Ну і думаю собі: «Йди геть!» «А бажаєте із ним зустрітися? Раптом він ваша доля?» - не заспокоювалася бібліотекарка. Я не стрималася й зареготала від душі: «Хотіла б, та гадаю, що я для нього трохи перезрілий варіант». «А ви помиляєтесь» - відповіла бібліотекарка й простягла мені візитівку. І одразу десь заскавучав телефон, вона кудись побігла. Я поклала візитівку до кишені, й продовжила свої пошуки незрозуміло чого. Про візитівку забула майже одразу. Ще подумала, що певно бібліотекарка підробляє агентом з продажів в концертному агентстві. Потім вже вдома чистила кишені й раптом в очі впала візитівка. На ній вензелями виведено «Шлюбна агенція «Читай Між Рядків». Ну наче все зрозуміло, і питань немає. Але мене зацікавила адреса. Там був вказаний пішохідний перехід біля бібліотеки «Крупської». Той самий перехід, який ніколи не працював. Бо скільки я себе пам’ятаю, він був підтоплений – величезна брудна калюжа, в якій зникли навіть останні сходинки до переходу. Та сьогодні зранку, коли я знову пішла до бібліотеки, й помітила, що в переході горить світло. А коли поверталася додому, я наважилася і підійшла до його сходів, я зазирнула, а там внизу немає калюжі, і звідкісь світло взялося. Я спустилася сходами, й побачила вивіску «Шлюбна агенція «Читай Між Рядків» на масивних нових дверях, поруч дзвоник. Натиснула кнопку, двері відчинилися. На рецепції просторого холу із стінами кольору сталі сиділа руда краля й широко посміхалася. Я підійшла ближче. Вона поцікавилася як я знайшла агенцію, чи страждаю я на безсоння й попросила показати візитівку. Спитала, чи я взяла свою улюблену книгу й попросила внести попередню оплату. Я не зрозуміла про яку оплату йдеться, й перепитала. Вона здивовано подивилася на мене: «Ну ви ж бажаєте потрапити на побачення до свого улюбленого літературного героя? І нам потрібно оплатити витрати на цю подорож, на послуги провожатого» Із легкістю гімнастки, вона перехилилася через стойку рецепції й стривожено додала: «Він відправляє тільки сьогодні! На талончику буде зазначена адреса. Талончик і книгу віддасте йому. Й покваптесь!» І так ніби нічого й не сталося, повернулася на своє місце, сидить і посміхається. Я не знаю, про що я думала тієї миті, та я заплатила, а вона дала мені чек із адресою. Ну розумієш, це якась секретна шлюбна агенція. Вони застосовують якісь спеціальні новітні технології й влаштовують побачення й видають дівчат заміж за літературних героїв. Причому, дають стопроцентну гарантію, що видадуть заміж. Гроші, правда, не повертають, та за бажанням, ти можеш поміняти улюбленого героя. Коротше кажучи, за годину мені потрібно бути на вулиці Металургів із книгою про Гетсбі.

«Марино, ти хвора? Куди ти зібралася? Я ж тобі кажу, що зранку знову казали про ще одну зниклу дівчину…»

«Слухай-но мене, я не хвора, але я така доросла, що й добре коли б мене хтось викрав. Тому що це геть нестерпно бути дівчиною незаміжньою, коли тобі за 35! Я називаю цю ситуацію «тисяча презервативів – це забагато». Був якийсь фільм з 90-х, де контуженого хлопця на свято приходить привітати дівка з агенції, й вручає йому капелюха й пачку з тисячею презервативів. Той спочатку радіє, а потім ріже собі вени, бо усвідомлює, що тисяча презервативів – це забагато.»

«Бо розуміє, що не встигне використати всю тисячу?»

«Бо розуміє, що він вже ніколи не стане таким, яким хотів стати. Облиш. Просто розумієш, я майже кожного вечора дивлюся в дзеркало, й відчуваю як молодість спливає, що я як та квітка півонії, на яку вітер дує й кожного дня пелюстки сиплються й сиплються, і я нічого не можу вдіяти. Тому я піду. І я вже спізнююсь.»