«Коли сонце сідає»

Увесь тиждень Кейт працювала над матеріалами нового роману Метью. Вона перечитала сам рукопис, а потім узялася за нотатки з його ідеями. І щоразу відчувала, як занурюється все глибше в цей світ. Ні, не у світ книги, а у внутрішній світ Метью: те, як він бачить реальність, як її сприймає, як відчуває людей і все, що відбувається навколо. Вона дедалі більше захоплювалася тим, як він підходить до роботи, як усе аналізує. У паперах, які він їй передав, були не просто думки, а справжній діалог із самим собою. На одній сторінці він викладав ідею, детально описував її, а вже на наступній — ніби суворий критик — починав оскаржувати власні висновки, знаходячи вагомі контраргументи. Його внутрішній світ виявився постійною дискусією з самим собою: складною, нескінченною, у вічному пошуку істини та відповідей.

Посеред тижня Кейт з’їздила до Бата провідати матір — їй було соромно, що останнім часом вона так мало буває в неї. Коли вона гуляла містом, її охопило дивне відчуття: вона з нетерпінням чекала понеділка, коли вони з Метью знову зустрінуться. Це було щось нове й дуже незвичне для неї. Вона не цілком розуміла свої почуття, а головне — їхню причину, тому знайшла для себе просте пояснення: Метью — надзвичайний письменник, і їй просто імпонує його метод роботи. Тож їй неймовірно цікаво співпрацювати з ним. Але це формулювання її не задовольнило. Найбільше її мучило питання: чому? Чому ця відповідь здається фальшивою?

На вихідних Кейт вирішила відпочити від справ, адже за останні дні повністю занурилася в роботу. Вона ретельно підготувала й занотувала всі свої пропозиції та зауваження щодо книги. Роздрукувавши свої роздуми, головні тези вона вирішила перенести до щоденника.

Щоденник — ось хто був справжнім співрозмовником Кейт. Вона ніколи не мріяла створювати власні твори, ставати письменницею чи чимось подібним. Їй це було не потрібно, вона просто любила читати, але водночас відчувала потребу кудись виливати свої думки й переживання. Кожна книга — це новий всесвіт, і щоб не розгубити ці враження, вона фіксувала їх у щоденнику. Іноді записувала думки, зовсім не пов'язані з літературою, їй подобалося писати просто для себе. Уся суть письменництва для неї полягала не в тому, щоб ділитися з кимось ідеями, а в тому, щоб упорядкувати їх, надати їм правильної форми, і фінальним етапом цього процесу ставало саме перенесення їх на папір. Обов'язково на папір. Це робило думки ближчими, не такими абстрактними, дарувало їм життя та форму.

Вона розгорнула його й зробила перший запис, почавши зі слова: Метью…

У понеділок уранці вона взяла телефон і зателефонувала Метью.

— Доброго ранку, Метью.

— Доброго ранку, Кейт. Я чекав на ваш дзвінок.

— Дякую, Метью. Приємно, що на мене чекають. Схоже, вам сподобалася наша перша зустріч й ви мене не звільните? — несподівано для себе пожартувала вона.

— Звісно ні, Кейт. Ви мене теж вразили. Знаєте, я весь час працював з Едвіном Чартоном, але мені імпонує ваш характер, ваша відкритість і гумор. У вас є якась таємниця. Тож мені буде дуже цікаво дізнатися, що у нас із вами вийде!

— Дякую, Метью, але дозвольте зупинити вас, поки я остаточно не почервоніла. Я телефоную щодо нашої сьогоднішньої зустрічі. Я ознайомилася з усіма вашими матеріалами й підготувала невеликий відгук. Сподіваюся, наші плани в силі?

— Авжеж, Кейт. Скажіть, коли вам зручно зустрітися?

— Зустріньмося о шостій вечора знову в The Green Bird Café. Як я вже казала, там готують найкраще ризото в місті.

— Мене це влаштовує. Чекаю з нетерпінням, — відразу відповів Метью.

— Скажу чесно, я теж.

— Тоді до вечора.

Кейт поклала телефон на стіл, усміхнулася, подивилася на Луну, яка спала на своєму звичному місці біля принтера, і подумала: «Ну що ж, подивимося, на що ви здатні, містер Брукс».

Вечір на диво був теплий. У повітрі витали пахощі весняних квітів, вологої землі та дерев. Вулиця Margaret's Buildings була заповнена людьми, вони сиділи на вулиці за столиками, молоді пари затишно вмостилися на лавках уздовж провулка. Деякі вікна були відчинені, і кімнати наповнювалися теплим і ароматним весняним повітрям. В The Green Bird Café людей було трохи більше, ніж удень, і це не дивно, бо вечір ніби сам запрошував пройтися, прогулятися, випити чаю й зустрітися одне з одним. Кейт побачила крізь вікно Метью, він сидів за тим самим столиком, за яким вони вперше зустрілися. Але він змінився: на ньому не було твідового піджака, замість нього він вдягнув трохи старомодний, але доволі елегантний костюм та чорну сорочку. Це зовсім змінило його образ. Вона зайшла в кафе й осяяла своїм світлом усе навколо. Він побачив її… точніше, не її, він відчув це сяйво і відразу підвівся.

— Доброго вечора, Кейт.

— Вітаю, Метью, як ваші справи?

— Дякую, все добре.

— Метью, я дивлюся, ви нічого не замовили?

По обличчю Метью пробігла блискавка, він трохи відкрив рота, набувши вигляду винної дитини, котра щось накоїла, але не розуміє що.

— Метью, заспокойтеся, я жартую. Але на майбутнє: замовити щось для дами, хоча б чашку чаю чи кави — це вияв хорошого тону.

— Авжеж, ви маєте рацію, вибачте мені.

— Прошу, Метью, не треба, я лише трохи кепкую з вас. Вам треба бути впевненішим. Ви читаєте людські душі по обличчю, але коли починаєте говорити з людиною, стаєте таким дивним.

— Як я казав, я не дуже люблю спілкуватися з людьми, більше — спостерігати. І якщо бути чесним, я зовсім не знаю, як поводитися з жінками.

— Нічого, Метью, ми це виправимо, тим паче це може знадобитися вам у роботі! — вона намагалася говорити м’яко, як мати зі своїм сином, періодично даруючи йому посмішку. — Отже, якщо це вечеря, то почнемо з неї, ви не проти?

— Звісно, Кетрін. — Вона трохи насупилася, коли він назвав її Кетрін.

— Кейт, Метью, Кейт! Я не ваш бос, і за вечерею не слід звертатись так офіційно.