Метью

Кейт прокинулася рано. Весняне сонце ще стояло низько над землею, і його промені заливали кімнату. Це був прохолодний ранок. Кейт одягла халат і пішла на кухню. Гаряча кава — ось що було їй необхідно, щоб остаточно прокинутися. З чаєм вона любила працювати, але зранку визнавала тільки каву. Затишний аромат кави почав наповнювати кухню, а згодом поступово проник і до кабінету. Вона поставила горнятко на стіл і сіла за стіл.

Розкривши ноутбук, Кейт перевірила пошту. Був понеділок, тож, швидше за все, надійшли робочі листи. Перевіряючи скриньку, вона звернула увагу на одне повідомлення. Воно було від головного редактора видавництва. Кейт відкрила його й почала читати. Поки вона вчитувалася в рядки, з її обличчя зникали залишки сну та ранкова дрімота, а в очах спалахнув вогник.

«Доброго дня, міс Девіс. Як ви знаєте, з нашим видавництвом уже впродовж багатьох років співпрацює Метью Брукс. Зараз містер Брукс береться за написання свого нового роману. Цього разу він хоче залишити Лондон і попрацювати у затишнішому місті. Зазвичай його редактором був Едвін Чартен, але містер Брукс любить спілкуватися й обговорювати свій роман наживо. Ви працюєте та живете на околицях Бата, тому я прошу вас узятися за роботу над новим романом містера Брукса. Бат чудово підходит містеру Бруксу для творчості, а це означає, що у вас буде можливість особисто зустрічатися й разом працювати над його рукописами. Містер Брукс згоден і чекає на вашу відповідь. Його контакти залишаю нижче».

Отже, Метью Брукс… Автор трьох бестселерів за версією «Нью-Йорк Таймс» сідає за новий роман…

Кейт узяла каву, відкинулася на спинку крісла й замислилася. Вона пила напій маленькими ковтками й роздумувала.

Гонець-сонце піднімався вище, його промені, наче списи, намагалися пробитися до кабінету. Луна, як завжди, почувши, що господиня прокинулася, зайшла до кімнати, застрибнула на стіл і вмостилася під єдиним променем, який спромігся прорвати оборону вікна. Кейт продовжувала думати, вона навіть не помітила кішку — взагалі нічого навколо не помічала. Вона міркувала, про що буде цей роман, чого від неї очікує Метью Брукс. Потім її думки несподівано змінили напрямок. Їй стало цікаво: який він насправді? Звісно, вона бачила його фотографії на обкладинках книжок, але який він у житті? Романи Брукса були про людей. Про їхні страхи, бажання, про все те, що приховане глибоко всередині нас. Його вважали знавцем людської душі. Тож який він, містер Брукс — людина, котра знає про нас усе, котра порушує у своїх книжках теми, які ми самі боїмося помічати? Може, він побачить і її душу… Ні, що він може в ній розгледіти? Але ця думка не полишала її.

Вона перевела погляд на полицю з книжками, знайшла місце, де стояли три його романи… Як він бачить світ? Як докопується до самої глибини? Два питання кружляли у стрімкому танці, наздоганяючи одне одного: який він, містер Брукс, і чи зазирне він у її власну душу?

Вона допила каву, підвелася й пішла в душ. Їй хотілося змити з себе останні сліди сну й ранкової млявості.

Після обіду вона знову відкрила лист, узяла телефон і набрала номер, указаний у повідомленні.

— Доброго дня, містер Брукс. Це Кейт Девіс із видавництва British Book House.

— Доброго дня, міс Девіс, — почула вона приємний голос. — Я чекав на ваш дзвінок. Я зараз у Баті. Чесно кажучи, я тут уже кілька днів, приїхав ще на вихідних.

— О, ви вже приїхали?

— Так, почав писати свій новий роман ще в Лондоні, але ви ж знаєте це місто. Зазвичай мені там було комфортно, але зараз потрібен спокій, тому я вирушив сюди одразу, щойно дізнався, що один із редакторів British Book House живе тут і з ним можна буде працювати на місці.

— Тоді, містер Брукс, поговорімо про ваш новий роман…

— Звісно, — перервав її Брукс, — але я пропоную зустрітися. Рукопис у мене з собою. Я люблю працювати з живими примірниками. А головне — мені подобається обговорювати такі речі віч-на-віч. Тож, може, ми зустрінемося за кавою й обговоримо справи?

— Я не проти, — швидко відповіла вона.

Кейт відчула, як у ній спалахує зацікавленість. Їй хотілося поспілкуватися з містером Бруксом. Для неї це було щось нове, адже зазвичай вона працювала віддалено, і все спілкування з авторами відбувалося телефоном або через електронну пошту. Містер Брукс продовжував:

— Тоді пропоную завтра. І, будь ласка, порадьте місце, де ми змогли б спокійно поговорити. Я ще зовсім не знаю Бата. Я тут лише турист.

— Авжеж, містер Брукс, давайте завтра… скажімо, за ланчем, у The Green Bird Café, що на Margaret's Buildings.

— Прекрасно, міс Девіс, тоді до завтра.

— До завтра, містер Брукс.

Містер Брукс… який він, знавець людських душ? Думки знову закрутилися у звичному танці… Який ви, містер Брукс?

Наступного дня Кейт припаркувала своє авто на звичному місці недалеко від кафе. День був сонячний, але все ще холодний. Будинки на Margaret's Buildings мали зовсім інший вигляд: сонце виблискувало у вікнах, а стіни палали, немов пожежа. Між будівлями, наче гриби після дощу, виросли столики й стільці тутешніх кав'ярень. Люди пили каву, гуляли чи просто поспішали у справах. Будинки ніби дихали, ніби в їхньому житті ніколи не було дощу й битви з темрявою, в яку вони занурювалися щодня. Затишок панував повсюди. Кейт зайшла в кафе, і знайомий аромат випічки та кардамону нагадав їй про зустріч на вихідних.

За столиком біля вікна вона помітила чоловіка. На вигляд він був звичайний, середнього зросту, у твідовому піджаку, одягненому поверх джемпера. Його волосся було акуратно підстрижене, але час уже залишив на ньому сліди сивини, що краплями була розкидана по темних пасмах. На обличчі були окуляри, які приховували очі. Крізь двотижневу щетину проглядалося невелике підборіддя. На вигляд чоловікові було років 40–45. Не красень — просто звичайний чоловік. Але вона впізнала його, адже бачила фото на обкладинках. Поруч із ним на столику лежала папка з паперами та горнятко кави.