The Green Bird Café

Тиха маленька вуличка, вимощена великими квадратними кам’яними плитами. Навіть не вуличка, а провулок. Невеликий простір між старими, похиленими будинками. Ніби між ними стіна: старі будинки намагаються дотягнутися один до одного, але не можуть. Сіре світло робило вулицю ще старішою і трохи лячною. Весь день дощило, тож стільців і столиків біля кафе не було, а на вулиці майже не було людей. Кейт почувалася трохи роздратованою через те, що вони вирішили зустрітися саме тут.

Машина була припаркована неподалік, і до кафе їй довелося йти пішки. Вода стікала з дахів просто під ноги, а старі, потріскані від часу стіни були схожі на зморшки на обличчі. Кейт швидко йшла до зелених дверей The Green Bird Café. Щойно вона перетнула поріг, в обличчя вдарив теплий аромат кави та чаю, свіжої випічки, а також почувся тихий гул голосів відвідувачів. М’яке жовте світло заливало все невелике приміщення й швидко зігріло Кейт. Вона відчула, як її роздратування та поганий настрій залишилися за дверима кафе. Людей було небагато. За столиком біля вікна сиділи дві дівчини. Вони помітили її, ще коли вона тільки підходила до закладу.

— Кейт, ну нарешті! Ми вже думали, що ти не прийдеш!

Кругловида жінка з м’якими обрисами підвелася й рушила назустріч Кейт. Вона йшла впевнено і граціозно водночас. У ній поєднувалися краса, сила та якась особлива простота. Світле волосся вільно спадало на її міцні плечі. Кейт завжди любила те, як у цій жінці поєднувалися доброта люблячої подруги та сувора прямолінійність. «Емма Сміт не боїться нікого і нічого!» — думала Кейт.

— Ем, як я могла не прийти? Скільки ми не бачилися? Майже рік?

— Майже рік? — Емма подивилась на Кейт поглядом, немов вона маленька дитина, яка зробила щось дуже погане. — Кетрін Девіс, ми не бачились усього півтора року! І тільки не кажи, що скучила. Бо якби ти справді скучила за нами, ми зустрілися б набагато раніше.

— Ем, я знаю, але…

— Так, так, так, — перебила її Емма, — зараз ти скажеш, що маєш багато роботи і в тебе не було часу...

— Саме так, багато роботи та книжок…

— Стосовно книжок, — знову перебила її Емма, — пам’ятаєш того бібліотекаря Тома? Він питав про тебе. Але я сказала, що ти вийшла заміж за роботу і тобі ніхто не потрібен.

Емма усміхнулася своєю щирою, доброю усмішкою і міцно обійняла Кейт. Кейт навіть трохи соромилася того, що так довго не могла зустрітися з подругами.

— Ходімо швидше, люба, Маргарет уже зачекалася.

Вони підійшли до столика, за яким сиділа Маргарет Елісон. Вона вже чекала на них. Темне волосся було дбайливо зібране у хвіст, обличчя з тонкими гострими рисами, руки худі й тендітні. Вона здавалася суворою та стриманою, з ноткою північного холоду. Але насправді Маргарет була доброю і щирою людиною. Просто вона вміла, на відміну від Емми та Кейт, чудово контролювати свої емоції. Та й у житті Маргарет усе було структуровано, суворо на своїх місцях. У дитинстві Емма називала її «худорлявка Мер». У відповідь Маргарет казала, що головне в людині — це розум та чесноти. «У цьому вся Мер», — думала Кейт.

Подруги сіли за стіл. Кейт упіймала себе на думці, що справді не бачила їх уже доволі давно — майже півтора року. Так, минуло чимало часу від їхньої останньої зустрічі. Тоді вона саме збиралася до Лондона, до головного офісу видавництва, щоб владнати деякі справи.

Раніше вони зустрічалися набагато частіше, відтоді як Кейт закінчила коледж і повернулася до Бата, але все змінилося після її переїзду до Батфорда. Це усього за три милі на схід від Бата, але відтоді вони бачилися значно рідше.

— Нарешті, люба, ми зібралися! — з усмішкою сказала Емма.

Кейт знову відчула провину перед подругами.

— Кейт, як твоя робота? — запитала Маргарет. — Невже й справді так багато людей хочуть стати письменниками, що ти не можеш знайти часу для нас?

— Насправді не так багато, але… Я якось занурилася в роботу і, чесно кажучи, мені дуже комфортно у моєму котеджі.

— О Боже, Кетрін, ти перетворилась на справжню черницю, котра зачинилася в монастирі!

— Прошу, припини, Еммо, — втрутилась Маргарет. — Дівчина задоволена своєю роботою, тим паче її дім не схожий на монастир. І взагалі, хіба ми прийшли навчати одна одну, як жити?

— Ти маєш рацію, — відповіла Емма. — Пробач мені, Кейт, краще розкажи, як твої справи?

— Насправді, дівчата, ви маєте рацію. Я зовсім забула про вас і надто усамітнилась. Мені треба частіше вибиратись до Бата. Останнім часом я навіть не так часто навідую свою матір.

— Ох, як вона, до речі? — запитала Маргарет.

— Усе добре, порпається в саду. Каже, троянди цього року…

— Кейт, — Емма поставила чашку з чаєм, — з тобою все гаразд?

— Так, просто згадала, що давно її не бачила. Я сьогодні планую зупинитися у неї, а завтра вже поїду до Батфорда.

— Люба, переказуй їй вітання від нас.

— Кейт, а ти не думала перебратись до Лондона? — запитала Маргарет.

— Мер, мені подобається Батфорд, мені потрібне затишне середовище. Ти ж ніколи не була в Лондоні, це просто жахливе місто. Воно може звести з розуму.

— Знаєш, що справді може звести з розуму? Це двоє бешкетників, які геть відмовляються тебе слухати! — додала Емма.

— Дівчата, ви мене не бачили понад рік і з порога намагаєтеся переконати, що я живу якось не так! Це ви так за мною скучили? — усміхнувшись, сказала Кейт.

— Вибач, люба, ти маєш рацію.

— Авжеж. Ви краще розкажіть, як ваші справи. Бо в мене все по-старому: купа книжок, робота.

…

Кафе продовжувало жити своїм життям. Люди приходили й йшли геть, їх було небагато, але вони були. У приміщенні розливався тихий, невиразний гул відвідувачів. Інколи вривалися нові звуки, коли хтось кликав когось або заходили нові відвідувачі. Це ніби засинаєш у потязі й періодично прокидаєшся від поштовхів, коли він гальмує чи, навпаки, набирає хід. М’який аромат кави та чаю, тостів і ризото з нотками грибів та чебрецю. Під це відлуння життя кафе Кейт періодично відволікалася від думок — як пасажир від поштовху потяга, що гальмує, — думаючи, що, можливо, її подруги в чомусь і мають рацію. Може, варто кинути все і поїхати до Лондона? Не обов’язково ж змінювати роботу, можна працювати у центральному офісі видавництва. Але вона так звикла до свого затишного будинку...