Частина 2. Спогади

Виявилося, що «вступні випробування» довелося пройти всім шістьом. Навіть Яну було прийнято – напевне, у якості безкоштовної робочої сили, як і Терезу, Віка та Марка. Та й яка була б користь від її дару? Хіба що розповідати, хто кому та з ким зраджує, як у паскудних ток-шоу… Ні, дуже дякую… Більшість тих, хто вже звик їздити на ці шоу потвор, дивилися на «новеньких» або з презирством, як на Яну і Терезу (мовляв, ну навіщо їх брати? Вони ж навіть на тварин перетворюватися не вміють!), або з подивом, як на Казкарку («вона ж всіма силами намагалася уникнути цього, а тут сама погодилася!»). Що стосується Віка, то дехто із «бувалих» був навіть радий його присутності – травми під час виступів були абсолютно нормальним ділом, а Вік ніколи не гребував надавати першу допомогу і знав, як це правильно робити (а якщо і гребував, то нікому про це не казав; якось Тереза випадково стала свідком того, як він, весь зелений, сидів у коридорі медичного відділу, але що саме було причиною, він так і не зізнався).

Певне, у них поки що ні грошей, ні репутації, щоб влаштувати щось у великому місті, вирішила Яна, виходячи з автобуса. Селищем цей населений пункт було не назвати, адже це не була одна довга вулиця із невеликими відгалуженнями по боках, але все ж таки це місто виглядало не таким вже й великим. Втім, пошарпаний п’ятиповерховий хостел виявився на його окраїні, ближче до приватного сектору: між перетином міської межі та зупинкою автобуса на невеликій парковці минуло не більше трьох хвилин.

Доки супроводжуючі займалися реєстрацією прибулих, Яна заради цікавості потихеньку заглянула у список тих, хто вже приїхав, який лежав на столі за стійкою реєстрації, але привабило її там лише одне ім’я, точніше, прізвище – «Даніель». Спокуса крадькома глянути вбік була страшенна, але Яна таки втрималася, розуміючи, що так виглядатиме ще більш підозріло, і примружилася, намагаючись прочитати ім’я поруч із цим прізвищем: мало того, що доводилося читати догори ногами, так ще й почерк був не найкращий. Якщо прізвище прочиталося одразу, то з ім’ям були проблеми. Тональд не Тональд…

- Торвальд Даніель, - беззвучно сказала собі Яна.

Отакої! Марк згадував, що у Терези є брат, але його імені не знав. З іншого боку, Даніель – не таке вже й розповсюджене прізвище, а значить, вірогідність того, що це саме він, зростає… Кімната двісті дванадцять. Є.

До речі, про кімнати. Вони виявилися чистими і досить затишними, хоч і тіснуватими: для однієї людини ще досить місця, але для двох – вже замало. Щоправда, Христо тихцем позаглядав у інші кімнати (деякі довелося відмикати без ключів – туди ще нікого не заселили) та сказав, що були й більші: у деяких знаходилися окремі туалети та навіть крихітні кухні. Але ніхто й не роптав: все ж таки тут було трохи краще, ніж у гуртожитку, та й до спільних кухонь і туалетів всі давно звикли.

Розклавши свої речі, Яна вже хотіла відправитися до кімнати двісті дванадцять та перевірити свою здогадку, але перш ніж вона змогла вийти, наштовхнулася на щось невидиме і тепле. На щось… живе!

- Що за…

- Не що, а хто!

Яна майже не здивувалася – чогось подібного потрібно було очікувати.

- Дай вгадаю: тебе Тереза підіслала? Ти Людина-невидимка?

- Приблизно. – Голос був хлопчачий, а наскільки Яна пам’ятала ту книгу, Невидимець був дорослим, та й інтонація була надто безжурна. – Я – варіація на його тему. Пам’ятаєш ті мультики та комікси про Школу Монстрів?

- А-а, он ти хто. Невидимець Молодший, так?

- Більш коректно – Інвізі-Біллі… Тереза попрохала мене передати, щоб ти опівночі прийшла до покинутої будівлі за хостелом. І ще одне: передай це одній людині. Як хтось вже буде знати, знайди того, хто ще не знає…

- І не думала, що Тереза стане когось із коміксів викликати, - пробурмотіла Яна, про себе відмітивши: ось і додатковий привід піти до кімнати двісті дванадцять.

- По-перше, ці комікси по всіх кутках продаються, а по-друге, в татка препаскудна вдача. А я навпаки – радий допомогти… Ну все, я пішов.

Певне, фей їй викликати вже ніяково, вирішила Яна та, ледве кроки «Невидимця-молодшого» стихли, рішуче направилася до своєї мети, сподіваючись ні на кого не наштовхнутися по дорозі. Ні її подив, двері до кімнати двісті дванадцять були відчинені, а ось всередині…

Це було зовсім не те, що Яна очікувала побачити, хоча зір її не підвів: у глибині кімнати перед дзеркалом стояв кругловидий хлопець у вбранні якогось коміксного супергероя (навіть із плащем) та із волоссям нижче плечей, яке він намагався відчикрижити кинджалом із зубцями, що явно не підходив для цього. Як би не було, ціла купа вже понівечених пасм вже валялася на підлозі перед ним.

- Агов, - покликала Яна. Хлопець завмер із кинджалом біля шиї, ніби намагався перерізати собі горло, а тоді рвонувся до неї, затяг до кімнати і зачинив двері:

- Тихіше!

- Слухай, це ти Торвальд Даніель? – прошепотіла Яна, прислухаючись, чи не проходить хто повз кімнату. Хлопець кивнув:

- Звідки знаєш, що це я?

- Знаю. – Яна вирішила не зізнаватися ще й у тому, що додаткові риси хлопця належали джмелю, як і Терезині. Все одно б не повірив. (До того ж малюнок на прозорих крильцях був підозріло схожий на такий у Терези.) – Ти з іншої Криївки, чи не так?

- Яка гарна назва, - протягнув Торвальд. – Я підозрював, що мій притулок не єдиний…