Частина 1. Тригери

- Я й досі не розумію, чому ти просто не ввімкнеш радіо на телефоні.

- По-перше, ти знаєш, що для цього потрібні навушники, - відповів Марк Сармат, крутячи ручки на старезному радіоприймачу. – По-друге… ти ж не хочеш, щоб Морок навідався?

- Його приваблюють не телефони. – Яна Гора перевернулася на живіт та прислухалася, але цікавило її не те, чи знайшов Марк потрібну частоту.

- Але телефони в його присутності ламаються.

- Знайшов причину ускладнювати собі життя…

- По-третє, слухати Казкарку по телефону – це нецікаво.

Оце був остаточний доказ. Чистісіньке звучання було зовсім недоречне, якщо йшлося про «Шоу Сліпої Казкарки». Скрип, гул, навіть поміхи – все це тільки додавало шарму, і Яна була потай згодна зі своїм сусідом по кімнаті.

Клац, клац, клац.

Тук-тук-тук.

- Ти вже постукав, заходь, - сказала Яна.

Двері повільно відчинилися. За ними стояв Віктор Роговий – або ні, це було надто вже офіційне ім’я для такого, як він, так що вся Криївка називала його не інакше як Віком. Ну справді, на Віктора він зовсім не скидався. Маленький, щуплявий, із блідим обличчям (яке здавалося ще білішим через густе чорне волосся, що майже сягало підборіддя), величезними, майже як у персонажа аніме, карими очима, що дивилися на світ крізь круглі окуляри, та вічно прикушеною нижньою губою. А тим, що клацало, були металічні протези ніг, що стирчали із спеціально підкочених штанин – Вікові не пощастило не лише втратити родину, а й залишитися без нижніх кінцівок майже до колін. Але якщо зважати на те, що він єдиний з усіх Рогових залишився живим у той день…

- В-ввічливість ніхто не в-відміняв, - заперечив Вік. – Ще не п-почалося?

- Невже так складно записати частоту? – спитала Яна, більше щоб подражнити Марка. – Вона ж одна й та сама.

Марк нічого не відповів, лише поплескавши по ліжку поруч із собою. Тільки тоді Вік сів (саме за цю скромність та майже завжди сумно-схвильований вираз обличчя – а не тільки через чорне волосся та окуляри – дехто дражнив його Гаррі Поттером).

- К-кого ще чекаємо?

- Граф Монте-Христо обіцяв, що прийде, - пробурмотів Марк. – Ось, зловив. Скоро вже почнеться… Та прийде він. Христо ніколи не пропускає ефірів Казкарки.

І дійсно, за секунду до того, як із приймача зазвучала знайома спокійно-моторошна мелодія, двері ще раз відчинилися, впустивши Христо Блима, під лівим оком якого наливався здоровенний ліловий синець.

- Господи, Христо, ти що, знову з кимось побився? – ахнула Яна, злізаючи з верхнього поверху двоярусного ліжка (планувалося, що у цій кімнаті будуть жити троє, але так вийшло, що Марк та Яна ділили її між собою, та позбавлятися цього ліжка вони не стали – навіть зручніше іноді виходило).

- Зась, на кут шафи налетів, - іронічно відповів Христо. Яна схрестила руки. – А як серйозно, то Яр вирішив перевірити, чи ся б’ють святі. Не на того напав, бегемот.

Вік та Марк переглянулися. «Яром» Христо звав того, хто вважав себе головою Криївки лише через те, що дати йому відсіч мало хто міг. До того ж директор та викладачі чомусь ставилися до Яра поблажливо і не дуже звертали увагу на його впевненість у власній безкарності.

- Ти це д-дарма, Христо, - вставив Вік. – Він тобі життя не д-дасть.

- Най спробує, - вишкірився Христо, трохи морщачись від болю. Тим часом Яна знайшла лікувальний крем (туба була вже напівпорожня – знову) та почала обробляти його синець, а вступна мелодія «Шоу Сліпої Казкарки» скінчилася.

- Привиди – це страшно. Чудовиська під ліжком ще гірші. Але не це найстрашніше у світі.

«Шоу Сліпої Казкарки» відповідало кращим традиціям страшних історій, але жодної класичної тут ще розказано не було. Низький, сильний, тягучий, ніби мед, і зовсім не солодкавий голос Казкарки дуже рідко розповідав історії про тих самих привидів та чудовиськ. Героями її оповідей були люди. Батьки, які не звертали уваги на власних дітей. Діти, які зникали просто посеред вулиць. Хлопці, які від душі веселилися, зруйнувавши те, над чим хтось довго працював. Дівчата, які втиралися у довіру, лише щоб потім посміятися. І не завжди вони отримували покарання одразу (якщо взагалі отримували, на перший погляд). Казкарка вміла закрутити оповідь так, що справжній сенс історії доходив до слухачів лише за кілька днів – і то кожен бачив його по-своєму, так що Марк, Яна, Вік та Христо чи не щоразу сперечалися до хрипоти про те, що ж малося на увазі.

Цього разу історія була про хлопчика, батьки якого так хотіли, щоб він був ідеальним до мозку кісток, що навіть вирахували потрібну дату народження. Як і варто було очікувати, їхній задум провалився – м’яко кажучи.

- Та се ж «Керрі» пана Кінга, - сказав Христо, коли Казкарка втретє – натяком, не напряму – дала зрозуміти, що батьки персонажа були схиблені на «ідеальності». – Тільк’ адаптована.

- Ага, а «Король Лев» - то адаптований «Гамлет», - відповів Марк. – А його друга частина – то адаптовані «Ромео і Джульєтта». Сюжетів насправді мало.

Христо, не знайшовши, що на це відповісти, продовжив слухати. Але по мірі того, як історія просувалася далі, він чомусь ставав все похмурішим. Такого ще ніколи під час прослуховування не було, а в якийсь момент він навіть пробурмотів щось дуже схоже на «звідки?». А після слів про те, що «ніхто і не здогадувався, що у цій дитині зріє могутній дар, який може як принести їй волю, так і знищити її», він взагалі ледве втримався від того, щоб не вимкнути радіо.