Розділ 6. Диво першого дня

Перший день нового року прокинувся в тиші —
ніби світ узяв паузу, щоб послухати, як б'ються серця,
що знайшли одне одного в опівнічній казці.

Марта й Марко вийшли з книгарні на вуличку —
рука в руці, подихи змішувалися в хмарки морозу,
сніг скрипів під ногами, ніби співав тиху пісню про початок.

Місто ще спало після ночі феєрверків —
вулиці порожні, тільки сліди від санчат і сміх дітей десь далеко.
Вони йшли повільно, ніби боялися сполохати диво,
що оселилося в їхніх долонях.

Раптом — шелест. Не від вітру.
З книгарні, що залишилася за спиною,
ніби полиці кликали. Вони повернулися.
Двері були відчинені — самі, тихо.
Усередині — світло. Не від гірлянд. Від книг.
Полиці сяяли — м'яким, золотистим світлом,
ніби кожна книга прокинулася від новорічного поцілунку.

Сторінки шелестіли, ніби співали колискову,
а в повітрі кружляли блискітки — ніби сніг зсередини,
теплий, що не тане.
На прилавку лежала нова книга —
не було її вчора.

Палітурка біла, як перший сніг,
назва виблискувала: «Диво першого дня».
Марта відкрила — сторінки були порожні,
але коли вона торкнулася, слова з’явилися самі:
«Коли два серця обирають одне одного,
мрії не чекають дозволу.
Вони розквітають —
як проліски крізь сніг,
як зірки в денному небі,
як любов, що не боїться світла.»

Марко обійняв її ззаду — руки на талії, підборіддя на плечі.
— Це для нас, — прошепотів він.
Марта повернулася в його обіймах —
очі в очі, серце до серця.
— Наше перше диво. Разом.
Вони поцілувалися — під сяйвом книг,
під блискітками, що кружляли навколо,
ніби зірки спустилися поблагословити.
Книгарня шелестіла — радісно, мелодійно,
ялинка замиготіла яскравіше,
а за вікном сонце пробилося крізь хмари —
промінь упав саме на них,
ніби небо усміхнулося.

Диво першого дня було простим:
дві душі, що знайшлися в сніговій ночі,
і мрії, що більше не ховалися.
Новий рік обіцяв багато див.
Але це — перше — було найчарівніше.

Сонце першого дня нового року піднялося вище —
промені його пробивалися крізь хмари,
малючи на снігу золоті стежки,
ніби небо розсипало конфетті для їхньої казки.

Марта й Марко стояли в дверях книгарні,
рука в руці, дихання змішувалося в хмарки,
що танцювали в морозному повітрі,
ніби маленькі привиди радості.

Раптом — шелест, сильніший, ніж будь-коли.
Полиці заспівали — мелодійно, ніби хор зірок.
Книги засяяли яскравіше,
а з ялинки посипався не блиск,
а пелюстки — ніжні, рожеві,
ніби весна пробилася крізь зиму,
розквітла в серці зими.

Пелюстки кружляли навколо них —
торкалися щік, волосся, рук,
теплі, як поцілунки літа в новорічній ночі.
Марта заплющила очі — відчула аромат:
троянди, бузок, проліски —
усі квіти, що бабуся любила.

Марко притягнув її ближче.
— Дивися, — прошепотів.
На прилавку з’явилася нова книга —
палітурка з пелюсток, що не в’янули,
назва виблискувала, ніби роса на сонці:
«Диво, що розквітло в серці».

Вони відкрили разом — сторінки були живими:
квіти розквітали на папері,
слова виростали, як стебла:
«Коли любов приходить опівночі,
вона не згасає з першим світанком.
Вона розквітає — як сад навесні,
як серце, що навчилося мріяти знову,
як два життя, що стали одним дивом.»

Пелюстки кружляли швидше —
утворили навколо них віночок,
ніби благословення від усіх мрій,
що чекали в книгарні.

Марта подивилася на Марка — очі її сяяли,
ніби в них відбиття всіх зірок новорічної ночі.
— Це наше диво, — прошепотіла вона.
Він поцілував її — під дощем пелюсток,
губи теплі, як обіцянка вічності,
серце билося в ритмі весни,
що прийшла завчасно.

Книгарня заспівала — тихо, радісно,
ялинка розквітла новими вогниками,
а за вікном сніг раптом заіскрився кольорами —
ніби райдуга прокинулася взимку.

Диво не закінчилося. Воно розквітло —
у серцях, у пелюстках,
у любові, що народилася з опівнічного шепоту
і обіцяла цвісти вічно.
Новий рік дарував не одне диво.
Він дарував сад — де кожна мрія мала свою квітку,
а вони двоє — коріння, що сплелися назавжди.