Розділ 5. Ранок, розписаний зірками

Ранок першого січня прокинувся тихо —
ніби сонце соромилося зазирнути в вікно,
де сніг уночі намалював на склі кришталеві квіти,
а в кімнаті ще тліло тепло опівнічної магії.

Марта відкрила очі — перша думка була про нього.
Марко спав поруч, дихання рівне, як тиха мелодія,
волосся розкидане на подушці, ніби нічна річка під місяцем.

Вона провела пальцем по його щоці — ледь торкнулася,
ніби боялася розбудити сон, що став реальністю.
Він ворухнувся, очі розплющилися — глибокі, як зимове небо перед снігопадом,
повне зірок, що не згасли з опівночі.

— Доброго ранку, моя сніжинко, — прошепотів він,
голос хрипкий від сну, але теплий, як промінь крізь хмари.
Марта усміхнулася — усмішкою, що розквітла в грудях,
ніби весна пробилася крізь зимовий лід.
— Доброго, мій опівнічний мандрівнику.

Він притягнув її ближче — обійми його були як ковдра з зірок, що впала з неба, щоб зігріти дві душі.
Вона почула биття його серця — ритм, ніби дзвіночки санчат у далечіні, обіцянка, що Новий рік несе не тільки сніг, а й дива.

Книга «Новорічний подарунок» лежала на столику —
сторінки самі розкрилися на новому рядку,
слова виблискували, ніби іній під першим сонцем:
«Ранок після опівночі — найчарівніший.
Тоді мрії не ховаються в тіні,
вони танцюють на світлі,
як сніжинки в променях,
як серця, що знайшли одне одного в казці.»

Марко поцілував її — повільно, ніби смакував кожну мить, губи теплі, як гарячий шоколад узимку,
з присмаком кориці й обіцянки вічності.
За вікном сонце піднялося вище —
промені малювали на підлозі золоті стежки,
сніг іскрився, ніби тисячі діамантів розсипалися по землі.

Вони встали — босоніж по холодній підлозі,
сміялися, як діти, що знайшли подарунок під ялинкою.
Марко заварив каву — пара піднімалася серцями,
Марта відкрила вікно — свіже повітря ввірвалося,
несучи запах морозу й нового початку.

Книгарня шелестіла — полиці ніби співали тиху пісню,
ялинка миготіла, ніби зірка з неба спустилася нижче.
Марта взяла його руку.
— Це наш Новий рік. Наш початок.
Марко кивнув, очі сяяли.
— І наша казка. Без кінця.

Ранок розписаний зірками тривав —
у шепоті, у дотиках, у серцях, що билися, як дзвіночки в новорічній ночі, обіцяючи: дива не закінчуються з опівніччю. Вони тільки починаються —
з першим променем, з першим поцілунком,
з першим «люблю» під снігом, що танцює вічно.