Розділ 4. Зірки в чашці чаю

Феєрверки згасли в ночі, залишивши небо чистим, усипаним діамантами зірок,
а в книгарні час розтанув, як сніжинка на долоні —
повільно, ніжно, безслідно.

Марта й Марко сиділи на підлозі біля ялинки,
спинами до полиць, що шелестіли тихою колисковою.
Книга «Новорічний подарунок» лежала відкрита на колінах Марти,
сторінки самі горталися — ніби вітер з казки перегортає долю.

Слова виблискували сріблом:
«Коли два серця зустрічаються опівночі,
мрії не просять дозволу.
Вони просто оживають —
у дотику рук, у шепоті губ,
у сміху, що лунає, як дзвіночки санчат.»

Марко налив чаю — з імбирним печивом, що тануло на язиці.
Чашки парували, малюючи в повітрі серця й зірки.
— Розкажи про себе, — прошепотів він,
пальці його гралися з пасмом її волосся,
ніби малював невидимі сузір'я.

Марта притулилася до його плеча —
тепло його светра було як обійми зими, що не мерзне.
— Я завжди ховалася в книгах.
Боялася мріяти голосно —
світ же жорстокий, плани ламаються.
Але бабуся казала: «Мрії — як сніжинки.
Одна розтане, але мільйони — заметуть усе білим дивом.»

Марко усміхнувся — очі його блищали, як феєрверки, що згасли.
— А я малюю світи для інших — плакати, листівки, вогники на вулицях.
Але свій світ... довго не наважувався.
Думав: Новий рік — для бажань під ялинкою.
Але цього року бажання прийшло саме —
з снігом на волоссі й посмішкою в очах.

Він поцілував її — повільно, ніби смакував кожну мить,
губи теплі, з присмаком кориці й надії.
Книга зашелестіла голосніше —
сторінки засяяли м’яким світлом,
а з ялинки посипався блиск,
ніби зірки спустилися нижче,
щоб побути ближче до них.

За вікном сніг падав густіше,
вкриваючи світ білою ковдрою таємниць.
А в книгарні мрії шепотіли:
«Це не кінець казки.
Це тільки перша глава.»

Марта відірвалася, щоки горіли, очі сяяли.
— Залишайся, — прошепотіла вона.
— До ранку. До нового дня.
Марко кивнув, обійняв міцніше.
— До всіх нових днів.

Опівнічна магія не поспішала згасати.
Вона тільки набирала сили —
у шепоті, у дотиках,
у серцях, що билися в унісон
під новорічним снігом.

Ранок першого січня прокинувся тихо —
ніби сонце соромилося зазирнути в вікно,
де сніг уночі намалював на склі кришталеві квіти,
а в кімнаті ще тліло тепло опівнічної магії.

Марта відкрила очі — перша думка була про нього.
Марко спав поруч, дихання рівне, як тиха мелодія,
волосся розкидане на подушці, ніби нічна річка під місяцем. Вона провела пальцем по його щоці — ледь торкнулася, ніби боялася розбудити сон, що став реальністю.

Він ворухнувся, очі розплющилися — глибокі, як зимове небо перед снігопадом,
повне зірок, що не згасли з опівночі.
— Доброго ранку, моя сніжинко, — прошепотів він,
голос хрипкий від сну, але теплий, як промінь крізь хмари.
Марта усміхнулася — усмішкою, що розквітла в грудях,
ніби весна пробилася крізь зимовий лід.
— Доброго, мій опівнічний мандрівнику.
Він притягнув її ближче — обійми його були як ковдра з зірок,
що впала з неба, щоб зігріти дві душі.

Вона почула биття його серця — ритм, ніби дзвіночки санчат у далечіні,
обіцянка, що Новий рік несе не тільки сніг, а й дива.

Книга «Новорічний подарунок» лежала на столику —
сторінки самі розкрилися на новому рядку,
слова виблискували, ніби іній під першим сонцем:
«Ранок після опівночі — найчарівніший.
Тоді мрії не ховаються в тіні,
вони танцюють на світлі,
як сніжинки в променях,
як серця, що знайшли одне одного в казці.»

Марко поцілував її — повільно, ніби смакував кожну мить,
губи теплі, як гарячий шоколад узимку,
з присмаком кориці й обіцянки вічності.
За вікном сонце піднялося вище —
промені малювали на підлозі золоті стежки,
сніг іскрився, ніби тисячі діамантів розсипалися по землі.

Вони встали — босоніж по холодній підлозі,
сміялися, як діти, що знайшли подарунок під ялинкою.
Марко заварив каву — пара піднімалася серцями,
Марта відкрила вікно — свіже повітря ввірвалося,
несучи запах морозу й нового початку.

Книгарня шелестіла — полиці ніби співали тиху пісню,
ялинка миготіла, ніби зірка з неба спустилася нижче.
Марта взяла його руку.
— Це наш Новий рік. Наш початок.
Марко кивнув, очі сяяли.
— І наша казка. Без кінця.

Ранок розписаний зірками тривав —
у шепоті, у дотиках,
у серцях, що билися, як дзвіночки в новорічній ночі,
обіцяючи: дива не закінчуються з опівніччю.
Вони тільки починаються —
з першим променем,
з першим поцілунком,
з першим «люблю» під снігом, що танцює вічно.