Запис № 101: Голова без вершника

Ханна Бланк спіймала себе на тому, що останні хвилин десять водить олівцем по паперу без всілякого сенсу. Спина вже нила від незручної пози.

- Щоб мене коліщатами перемололо, якщо настільки тонка робота стане можливою, - пробурмотіла вона, оглянувши свої творіння, рівно розставлені на полицях. – Пробач, Берте. Я намагаюся, чесне слово, але… але найголовніше майже неможливо. І до того ж пані Стайн вже давно мене підозрює. Власне, на неї мені все одно, та якби ще її продавці не слухали…

Відповіддю стало мовчання. Як і варто очікувати від моторошно реалістичних, але неживих і цілком рукотворних голів, що чекали прикріплення до ще не розпочатих тіл. Чоловічі, жіночі, чорняві, біляві, руді, сиві, круглощокі, зморшкуваті, носаті, клаповухі – які захочеш, окрім дитячих, тому що їх Ханна не робила принципово. Всі із заплющеними очима, як сплячі, але їхні вирази все ж таки відрізнялися: та трохи посміхається, у тієї брови здивовано припідняті, та сердито стиснула губи. Але жоден (щонайменше жоден місцевий) не знайшов би тут свого двійника: другим правилом Ханни було нікого не копіювати. Одну рису можна. Який-небудь видатний в усіх сенсах ніс або цікаве підборіддя? Будь ласка, але все одразу – ні за що… Гаразд. Одна голова-копія все ж таки затесалася серед вигаданих образів, та Ханна поставила її так, аби вона не привертала увагу.

Сховавши свої записи, Ханна взялася лагодити отриманий від замовників покалічений одяг, але знесиленість нагадала про себе вже на третій сорочці. Ні, все ж таки слід нарешті піти спати. Може, сон дасть знати про щось нове. Який-небудь альтернативний спосіб здійснити задумане… Проте, незважаючи на втому і те, що повіки самі склеїлися, тільки-но Ханна торкнулася головою подушки, сон прийшов поверхневий і безглуздий. Жодної тобі чіткої картинки, самі вихори кольорових плям. Перерву зробити чи що? Кажуть, якщо зайдеш в безвихідь, слід зупинитися і зайнятися чимось рутинним. Одяг на дітях горить, тому, може, на ньому зосередитися? До того ж шкіри та шестірень починає не вистачати, а лагодити дитячий одяг – не дуже масштабний, але надійний спосіб заробітку…

Від напівсонних роздумів Ханну відволік глухий звук падіння та стогін болю. Стогін болю? Із майстерні, де немає вікон, куди є тільки два входи, і обидва наглухо зачинені, і про обидва знає тільки сама Ханна? І сховатися там теж ніде: шафи та скрині повні – не залізти, якщо не викинути вмісту. На ватних ногах Ханна піднялася із ліжка, розпалила лампу та босоніж, щоб поменше шуміти, підійшла до менш прихованого входу до майстерні, по той бік якого чулося нерозбірливе бурмотіння. Але, поза сумнівом, бурмотів хлопчик: голос ще дитячий і не почав ламатися. Ну, якщо це дитина… Ханна нервово хихонула, згадавши, що мама без кінця скаржилася на здатність дітей (зокрема молодших сестер Ханни) пересуватися так швидко, що їх не видно. Можливо, це саме той випадок?..

Бурмотіння замовкло, коли задня стінка шафи, прилаштована на петлі, скрипнула, впускаючи Ханну всередину.

- Вилазь, - якомога ясніше звеліла Ханна. – Я чую, що ти тут. Не знаю, як ти сюди пробрався, але я не дозволю псувати мою роботу.

- А я й не псую, - почулося з-під стола. – Я намагаюся зрозуміти, що зі мною трапилося… Послухайте, мені ніяково, але можете витягти мене звідси, будь ласка?

Ханна, посміхаючись про себе, заглянула під стіл і мало не вронила лампу: говорила не дитина, а одна із голів, що ухитрилася впасти із полиці. Це була голова молодого чоловіка, та сама, щодо якої Ханна довго вагалася, чи слід її переробити, чи ні: якесь прямокутне обличчя, широкий ніс, дивної форми губи, маленькі сірі очиці, вуха як у казкового ельфа та ще темно-каштановий чуб набік. Але все це разом виглядало досить-таки гармонійно, хоч і не надто гарно в традиційному сенсі.

- Агов? Де ви? – спитала голова, качаючись у спробах перевернутися: впала вона долілиць. Непідходящий голос, зовсім непідходящий. – Я ж чую, що ви не пішли…

Ханна вчепилася голові у волосся, не замислюючись, скільки часу зазвичай йде на його прикріплення, і ривком витягла її з-під столу, тримаючи на витягнутій руці.

- Уй-юй-юй! – заголосила голова. – Нащо ж так різко?!

- Ти ще хто такий?! – рявкнула Ханна.

Морщачись (якось неправильно – звичайно, людську шкіру в цьому плані не перевершить ніщо, але Ханна б до такого не опустилася), голова обвела майстерню очима, потім висолопила кінчик язика, ніби намагаючись із зусиллям щось зробити. Розчаровано зітхнула і заговорила:

- Подумайте: якщо від мене сама голова і лишилася, причому схоже, що штучна… - язик знову висунувся, обмацуючи зуби (кістяні, як слід, а не дерев’яні), - …то як я можу вам нашкодити? Хіба що укусити, а в такому положенні це ніяк не спрацює. На шиї теж не пострибаєш, вона для цього не пристосована. Котитися? Хіба що ви мене копнете, і що далі? Так що давайте поговоримо конструктивно.

Про себе визнавши, що голова має рацію, Ханна опустила її на стіл і сіла поруч, перевіривши, чи замкнені двері.

- Дякую, - ввічливо схилилася голова. – Мене звати Скасис Фейн. І, якщо чесно, я гадки не маю, як опинився в такому становищі. Ми з колегами вивчали місцеві викривлення, і, схоже, натрапили на якесь особливо агресивне… Якщо коротко, то я відчуваю, що моє тіло лишилося при мені, але не бачу його і не можу взаємодіяти ні з чим. – Ще одне висовування язика, цього разу на сторону, як під час напруги. – От. Ніби все моє тіло стало примарним, окрім голови.

- А мене звати Ханна Бланк. Які ще викривлення? Рельєфні?