Запис № 71: Людина, що обдурила смерть

Коли Кароліна Белл дізналася, що батько не збирається забезпечувати її все життя, їй стало страшно.

Коли вона дізналася, що її можуть не запросити на випускний, їй теж стало страшно, але не так сильно: ймовірність такого розвитку подій наближалася до нуля, адже випускний не проведеш без першої красуні.

Коли перед нею маячила перспектива не здати першу ж екзаменаційну сесію, Кароліні теж стало страшно.

Коли її намагався підсидіти тепер вже колишній колега, який шукав якоїсь там справедливості, Кароліні стало страшнувато, але так, зовсім трохи.

Але все це здавалося справжніми дрібницями поруч із липким, мерзлим, колючим, огидним відчуттям, яке розливалося по тілу від погляду того, від захоплення ким Кароліна колись просто-таки плавилася. Хто б міг подумати, що власник карих очей, які завжди дивилися із дивовижною теплотою, може перетворитися на безжальне та холодне втілення покарання!

- СОЛОДКИХ СНІВ…

(Більше ста років тому…)

- Якщо ще не отримав ліцензії, то й пропонувати нічого не можна? – бурчав собі під носа Скасис Фейн, від роздратування не помічаючи калюж. Взуття на ньому було із покращеного матеріалу, який не пропускав воду та не бруднився, але Скасис не звернув би уваги, навіть якби промочив ноги до кісток – так у нього все кипіло всередині. – Ну, постривай, Чаку! От візьму та дізнаюся, що я був правий!

Зупинився Скасис тільки після того, як його часоворот завібрував, сповіщаючи про прибуття на місце. Хлопець ще трохи постояв, сапаючи – він і не помітив, як від швидкої ходьби спітнів – і швидко роздивився навколо. Хоч одяг на ньому і був непримітний для цього часу – поношене вовняне пальто, під яким ховався такий само поношений, хоч і чистий костюм із сорочкою та краваткою (ну, Тіа!), навдивовижу м’які черевики, а на голові картуз поверх перуки, під якою все страшенно чухалося, - Скасис не міг позбутися відчуття, що на нього хтось дивиться. Так, нечисленні перехожі поспішали у своїх справах, і кожен заглибився у свої думки.

Тут немає ніякої сигналізації, нагадав собі Скасис. Але пильних очей вистачає усюди, їх не слід недооцінювати… Злодійкувато зиркнувши вправо-вліво, він зайшов за ріг двоповерхового будинку та прислухався. Тоді неспішно обійшов будинок навколо. Вікна зависоко: Скасис ледве міг зазирнути всередину, і то навшпиньках. Димохід? Можливо, тільки не зараз: дим виднівся ще здалеку. Парадний вхід? Варіант. От тільки б момент спіймати… Скасис запустив руку у сумку і намацав спершу шершавий корінець Глосарія Детектива Часу, а тоді саморобний детектор відхилень і всілякого такого. От воно завжди так: ручку ніколи не знайдеш, коли вона потрібна!.. Ручку? Скасис тихцем витяг детектор та обережно відкрутив один із важелів. Тоненький, вузький та не занадто короткий – те, що треба. Але користуватися ним не довелося.

- Навіщо пан де Нахт постійно нагадує дітям про домашні завдання? Канікули щойно розпочалися.

- Ох, Лавандо, ти ж знаєш, які де Нахти відповідальні батьки!

Вхідні двері відчинилися, і звідти одна за одною вийшли дві жінки. Схоже, обслуговуючий персонал чи як там воно називається? І вийшли ненадовго: обидві спинилися просто перед ґанком, так що за спинами не пробіжиш непоміченим. Подумаємо… Скасис із таким видом, ніби його нічого у цьому світі не цікавить, зайшов у провулок поблизу та мало не підскочив, побачивши перевернутий сміттєвий бак, в якому копирсалося дві чи три собаки.

- Агов, кудлаті, а в мене щось є, - хитро мовив Скасис, витягши із сумки пакетик із аварійним запасом їжі, яких на самому дні валялося із пів десятка, та відірвавши від нього куток. Звідти одразу рвонув запах печені із приправами, і всі пси як один підняли голови. – Ану за мною!

Зірвавши зі шматка м’яса обгортку, Скасис прицілився і шпурнув його просто під ноги дамам, що досі базікали. Спрацювало: собаки, висолопивши язики, помчали на них, а Скасис, не гаючи часу, шморгнув у привідчинені двері та опинився у передпокої. Швидко стяг із себе черевики – не вистачало ще наслідити – заховався під найближчим пальто на вішаку та завмер. Так, не дуже вдале маскування, але проканало: жінкам, що пробігли повз, було зовсім не до нього. У глибині будинку грюкнули двері. Десь збоку почулися голоси – певне, говорили на першому поверсі. З вітальні? Якщо більшість мешканців там, то це прекрасно. Скасис окинув поглядом верхній одяг на гачках та два ряди взуття під ним. Різні розміри, в тому числі маленькі. Точно, тут є діти, як і казала одна із тих дам. Найпростіше – сховатися у дитячій кімнаті, тому що з дітьми легше домовитися. Де може знаходитися дитяча кімната? Скоріше за все, нагорі, ну де ж іще? Підібравши свої заляпані черевики, Скасис із роззявленим ротом, аби вдихати тихіше, не поспішаючи пішов нагору по сходах і опинився у коридорі із кількома дверима. Переконавшись, що поблизу нікого не знаходилося, він зазирнув у перші двері, тоді у другі. Ось вона, дитяча кімната – ні з чим не переплутаєш: три ліжка різних розмірів, велика скриня (певне, для іграшок), шафа для одягу, письмовий стіл із акуратно складеними зошитами, книжкові полиці на стінах. Ось тільки дисципліни та порядку трохи забагато… Не марнуючи часу, Скасис заповз під найбільше ліжко із балдахіном – простору там виявилося предостатньо, навіть можна було спокійно крутитися. Та й тканинні «шторки», що звисали із краю ліжка та досягали підлоги, слугували непоганим прикриттям – і, судячи з кількості пилу, заглядали сюди дуже рідко.

І саме вчасно: тільки-но Скасис влаштувався зручніше, як почувся тупіт кількох пар ніг, і двері до кімнати розчахнулися.