Запис № 184: Твій розум все скомпонував

А ще кажуть, що для цієї роботи потрібний зручний одяг. Та в цьому ж ходити неможливо! – подумала Сароку Леві, повільно, але невпинно рухаючись у бік виходу із відділу обслуговування. Швидше б і не вийшло: вузька спідниця не давала, та ще на додачу уніформа виявилася трохи замалою, так що Сароку щохвилини боялася, як би це вбрання на ній не тріснуло.

Нарешті залишивши відділ обслуговування позаду, Сароку із насолодою скинула замалі туфлі (добре хоч не на підборах) та зірвала з голови дурнуватий берет, так що її чорні кучері розсипалися по плечах. Значно краще. Так, тепер до головного приміщення. Зараз усі метушаться у складських відділах, так що навряд чи хтось зустрінеться по дорозі… Але, дійшовши до входу до зали кріосну, Сароку виявила, що вона не перша – із екранчиком поруч з дверима вже хтось вовтузився.

Це був хлопчисько у чоловічому варіанті уніформи, яку Сароку довелося на себе нап’ясти (от чесне слово, треба було обрати саме цей!). На відміну від неї, він вибрав завеликий розмір, так що його штанини та рукави були трохи підкочені. А чому ж я його не помітила? – подумала Сароку. Та не встигла вона і кроку зробити, як хлопчисько задер лівий рукав сорочки і здивовано витріщився на довгу прямокутну панель у шкіряному чохлі, прикріплену до руки двома ремінцями під ліктем та на зап’ястку. Такий самий прилад був схований під лівим рукавом сорочки Сароку.

- Що за… - пробурмотів він і різко озирнувся. Долю секунди вони стояли, як заморожені, а тоді одночасно спитали:

- Ти хто і що тут робиш?

- Мене звуть Сароку Леві!

- Мене звуть Скасис Фейн!.. Леві? З тих самих Леві?

- Невже це тобі щось каже? – пхикнула Сароку. – Це не таке вже й рідкісне прізвище.

- Але якщо ти із тих самих Леві, то… Ти часом не знаєш Меттью Леві?

- А навіть якщо й знаю, то що з того?

- Те, що нам просто зараз варто звідси вшитися, якщо ми не хочемо додаткових неприємностей…

- Ану давай перевіримо!

Сароку вхопила Скасиса за лікоть та потягла коридором. Зрозуміло, що саме тут сперечатися не варто, але десь іще можна, поки є час… Діставшись повороту, за яким починалися ряди високих вузьких шафок, як у американських фільмах про школу, Сароку знайшла шафку під номером 42, піднесла свій часоворот до неї, відчинила та спершу запхала туди Скасиса, а потім вже залізла сама.

- Тихо будь, - звеліла вона, шукаючи рукою у темряві.

- Тут надто просторо. Не думаю, що тут замішана трансцендентальна інженерія…

- Я сказала – тихо!

Сароку нарешті намацала вимикач та натиснула його, ввімкнувши неяскраве освітлення у великій залі, стелю якої, наче у грецькому храмі, підпирали колони. Із меблів тут були здебільшого столи, заставлені дивними пристроями та завалені блокнотами із записами, зробленими різними почерками, та ще кілька стільців – надто мало для такої кількості столів. Але Сароку на столи уваги не звернула, натомість задерши голову: кожна колона була ближче до вершини прикрашена рельєфним зображенням обличчя – всі різні, але всі виглядали так, ніби сплять: очі заплющені, вираз спокійний, але анітрохи не моторошний, як буває зі статуями.

- Прийди, прийди, почуй мене із глибин часу, і нехай мій голос веде тебе, Метте, - затягла Сароку, побоюючись, що може не спрацювати. Але ні: одне з облич (якесь прямокутне, із широким носом та частково прикрите величезним чубом – от уже ж схожість із оригіналом!) відкрило очі та розтягло вузькі губи у посмішці.

- Привіт, Сароку! Чого сердишся?

- Я не серджуся, дідусю Метт, - відповіла Сароку. – Хочу спитати: ти знаєш оцього екземпляра? – вона кивнула на Скасиса, якого досі, ніби лещатами, тримала за лікоть (хоч це було вже й не так важливо: його, схоже, оглушив раптовий перехід із шафки незрозуміло куди).

- Авжеж, - відповів Метт. – Ану зніми отого берета, хочу впевнитися.

Скасис смикнув головою, і берет злетів, відкривши лаймово-зелене волосся, що стирчало на всі боки, наче голки в їжака. І не схоже було, що фарбоване: придивившись, Сароку помітила, що того ж відтінку були і його брови та вії, хоч Скасис, схоже, намагався замаскувати їх колір за допомогою туші. Мало того, волосинки у нього на підборідді та під носом – передвісники щетини – теж були зеленкуваті.

- Скасисе, любий, назви-но найкраще ім’я для кота, - хитро сказав Метт.

- Е-е… Брига-дир підійде?.. – невпевнено відповів Скасис.

Метт захихотів:

- Та відпусти ти його вже. Цьому красеню ти можеш довіритися.

- Ти знаєш, хто він такий? – вставила Сароку.

- Знаю? Та я бачив, як він на світ з’явився!.. Пам’ятаєш Неможливих Дітей?

- А-ага, - пролебеділа Сароку, розгубившись.

- Скасиса було створено із чотирьох частин. Три з них належали Родетт, Алісі та Кастерові.

- Отакої, - пробурмотіла Сароку. Родетт, Аліса та Кастер, вони ж Неможливі Діти, були іншими мандрівниками у часі, але всі троє належали до різних варіантів реальності, тому за нормальних умов ніколи б не зустрілися (тому й отримали це прізвисько – Неможливі Діти). Найсмішніше, що всі троє народилися в одних і тих же батьків (а точніше, їх версій) і тому називали одне одного «начебто-сестрами» і «начебто-братом». - А хто ж був четвертий?