Глава 7. Конфлікт

Стежка перед ними поділилася на дві частини. Одна вела через густі зарості, де дерева накривали шлях своїми величезними гілками, створюючи тунель із зеленого листя. Інша стежка була менш очевидною — вузька й забита, з камінням та колючими кущами, які височіли, немов стіна.

Еліза не замислюючись зробила крок до першої, розчищаючи дорогу руками і відчуваючи, як її серце починає битися швидше. Вона відчувала, що цей шлях — той, яким їй треба йти. Ліс здавався менше загрозливим тут, хоча з кожним кроком ставав все глухішим і більш загадковим.

"Куди ти йдеш?" — почувся голос Тома позаду. Він стояв на роздоріжжі, дивлячись на неї з явним нерозумінням. "Цей шлях виглядає небезпечніше. Можливо, нам слід вибрати інший."

Еліза обернулася, на її обличчі з’явився вираз рішучості. "Я відчуваю, що це правильно. Ліс підказує мені, що це мій шлях."

Том зробив крок вперед, але його вираз став ще більш стурбованим. "Ти не слухаєш. Ліс може підводити нас. Це може бути пастка. Не дай себе обдурити!"

"Ти хочеш усе робити за своїми правилами, Томай!" — відповіла вона, її голос набував все більше гостроти. "Я теж маю право на свій вибір!"

Між ними розгоралась сварка, слова летіли, наче стріли. Еліза була вперта, не бажаючи підкорятися його сумнівам, а Том намагався змусити її зупинитись, намагаючись захистити їх від можливої небезпеки. Вони обидва були глибоко впевнені в своїх рішеннях, але в той момент їхні почуття і мета здавалися суперечливими.

"Ти не розумієш, що ми обидва перебуваємо в одному місці, з однією метою, але діємо абсолютно по-різному!" — прокричав Том, починаючи вивищуватися, не знаючи вже, як зупинити цей хаос.

"Я не потребую, щоб ти вирішував за мене!" — її очі блищали від емоцій, і вона зробила крок до стежки, що вела через лісову темряву. "Я йду своїм шляхом, Том. Я не чекаю дозволу!"

Її слова розірвали тишу, і Том в гніві кинув погляд на її спину. Він знав, що це було важливо, що кожен з них повинен був дійти до кінця, але не в таких умовах, не на цій стежці. Та він не міг залишити її саму. І хоча це було важко для нього, він не був готовий відпустити її, навіть коли їхні погляди були заблоковані стінами непорозуміння.

"Я йду своїм шляхом," — тихо прошепотів він, підходячи до іншої стежки.

Еліза не повернулася, коли чула його слова. Вона не була готова до компромісу. Всі її відчуття, кожен поштовх у серці, закликали йти туди, куди вона відчувала потребу. Ліс був складним, і у ньому було так багато невідомого, але це був її шлях.

Вони пішли в різні боки, кожен із них, безповоротно і з гіркотою, відчуваючи, як відстань між ними збільшується. Та кожен був впевнений, що зробив правильний вибір.

Еліза йшла по своїй стежці, її кроки вражали тишу джунглів, але раптово, ніби за сигналом, навколо розсипався туман. Спочатку це була лише легка пелена, що затуманювала повітря, але з кожним кроком вона ставала густішою і важчою. Листя, що ще кілька хвилин тому було чітко видно, тепер розпливалося, як у сні. Вона зупинилася, спостерігаючи, як стежка перед нею зникає в серпанку, що поглинає всі звуки та кольори.

Туман був не просто природним явищем. Це було послання. Ліс знову випробовував її, але тепер не на фізичному рівні — тепер він мав намір перевірити її здатність бачити через невидиме, зрозуміти, що насправді приховано від її очей. Чи зможе вона впоратися з тими таємницями, які перед нею?

Тим часом, в іншому кінці лісу, Том опинився в такій самій ситуації. Він ступав на свою стежку, що виглядала менш обіцяючою, але й відчував, як потроху починається все змінюватися. Ліс навколо нього став приглушеним і серйозним, туман обгорнув його з голови до п’ят. Це було так само, як і з Елізою — він не міг розрізнити нічого більше, аніж кілька кроків перед собою.

Відчуття було схоже на затуманену втрачену боротьбу. Всі його думки зливалися, і навіть власні ноги здавалися чужими.

"Що це за штука?" — прошепотів він сам до себе, намагаючись зібратися, коли раптом перед ним з’явилася нова стежка. Вона виникла наче з нізвідки, як вихід із цього лабіринту. Це була не звичайна стежка — її не було на мапах чи в розповідях місцевих, але вона була беззаперечно там. Звуків не було чути, лише відлуння туманної тиші навколо.

Том не вагався. Це було як знак. І він, зібравши сили, рушив вперед, вслід за цією стежкою, не знаючи, що на нього чекає.

У той же час, Еліза, продовжуючи йти своїм шляхом, відчула щось подібне. Туман поступово відступав, але замість того, щоб зникнути, він почав розсіятися, відкриваючи нову, ще одну стежку, яка простягалася перед нею. Вона була схожа на ту, що вела до заплутаних рослин і темних відгалужень, але тепер була інша — чиста, світла, злегка піднята від решти землі, і, здавалось, сама природа була готова дати їй дорогу.

Щось у її серці підказало їй, що ця стежка приведе її до істини.

Еліза, як і Том, стояла перед вибором: чи варто знову шукати один одного в цьому таємничому лісі, чи варто йти далі самій? Туман здавався віддаленим, але чітка відчуття, що між ними є невидимий зв'язок, змушувала її сумніватися.

Вона вирішила йти вперед, далі по стежці. Істина була близько. Їй залишалося тільки пройти ще кілька кроків, щоб зрозуміти, куди все це веде.

Еліза йшла стежкою, яка з кожним кроком ставала все більш ясною. Туман, що огортав її, поступово розсіювався, і вона почала бачити навколо себе ледь помітні зміни: дерева ставали менш густими, а повітря — більш свіжим і наповненим магією. Кроки її вели до невеликої галявини, де, серед моху та витких рослин, лежав величезний камінь, оточений дивними квітами з фосфоресцентним світлом.

Підійшовши до каменю, Еліза помітила щось, що блищало в його основі. Її серце підскочило — це був магічний ключ. Він був виготовлений з металу, який вона ніколи не бачила, і на ньому були гравірування, що змінювалися, як тільки вона наближалася. Вона обережно вийняла його з каменя, відчуваючи, як магія затягує її, як нитка, що з’єднує її з чимось більшим.