Глава 5. Лісові загадки

Тропічний ліс навколо них став все більш незвичним і живим. З кожним кроком Еліза і Том потрапляли в нові, таємничі частини лісу, де повітря ставало важким від магії, а дерева, здається, шепотіли одне одному, спостерігаючи за їхнім рухом. Листя, що порипувало під ногами, іноді раптово розступалося, щоб відкрити нові стежки, але щоразу вони були більше заплутаними і складними.

"Цей ліс не такий простий, як я думала," — сказала Еліза, оглядаючи темні дерева з дивними, блискучими плодами, що висіли на гілках. Вона намагалася обережно йти, уникати каміння, яке раптово з’являлося під ногами, але іноді її ноги спотикалися.

Том кинув погляд на неї, потім на землю перед ними. "Ти маєш рацію. Ліс не хоче, щоб ми йшли далі. Він тестує нас."

"Тестує?" — запитала вона, піднявши брови, зупиняючись на мить і оглядаючи його. "Що ти маєш на увазі?"

"Цей ліс не просто місце, де ростуть дерева і рослини," — пояснив він, наближаючись до неї. "Він жива магія. Він відчуває нашу присутність і змінюється відповідно до наших намірів. Якщо ми не працюватимемо разом, він не дозволить нам пройти."

"Ти хочеш сказати, що ліс... намагається нас роз'єднати?" — запитала Еліза, поглядаючи на нього з недовірою. Вона не була впевнена, чи розуміє, що він має на увазі.

"Так. Тому нам треба діяти як одна сила," — відповів Том, підходячи до неї. Він простягнув руку і торкнувся її плеча. "Магія лісу і моя магія можуть допомогти. Ти повинна навчитися довіряти своїм силам так, як я довіряю своїм."

Еліза була трохи здивована його близькістю, але вона відчула, що кожне його слово має сенс. Вона глибоко вдихнула, і хоча її магія не була такою потужною, як у нього, вона зрозуміла, що їй потрібно більше покладатися на себе, якщо вона хоче пройти цей шлях.

"Добре," — сказала вона, зібравши свою рішучість. "Давай спробуємо разом."

Том усміхнувся і кивнув. Він розвернувся до величезного дерева попереду, на якому росли дивовижні червоні квіти, що мерехтіли в темряві. "Це дерево — одна з перешкод. Воно створює ілюзії, які можуть збити з пантелику."

Еліза подивилася на дерево. Здавалося, що його квіти викликають химерні відображення, які рухаються всередині стовбура. Кожне відображення виглядало як магічний портал, який би міг заманити їх у глибший ліс, подалі від того, що вони насправді шукали.

"Що нам робити?" — запитала вона.

"Нам треба зосередитися," — відповів Том, наближаючись до дерева. "Не піддавайся ілюзіям. Замість того, щоб намагатися пройти, просто зупинись і відчуй, де твоя сила. Ти повинна навчитися знаходити істинне серед оман."

Еліза кивнула, закрила очі і спробувала відчути, де закінчуються ілюзії і де починається реальність. Вона дихала глибше, намагаючись відчути свою магію, яка була слабкою, але, можливо, достатньо сильною, щоб допомогти їй віднайти правильний шлях.

"Зосередься на своєму внутрішньому відчутті," — наставляв Том. Він стояв поруч, спостерігаючи за нею. "Ліс не тільки фізичний. Ти можеш використовувати свою магію, щоб побачити, що є істинним."

Трохи вагаючись, Еліза простягла руку до стовбура дерева. Моментально вона відчула легке тепло під пальцями, ніби дерево випромінювало свою власну магію. Вона глибше зосередилася, закрила очі і усвідомила, що ілюзії навколо неї — це лише обман. Ліс прагнув затуманити її розум, але з кожним вдихом вона відчувала, як її власна сила збільшується.

"Я відчуваю…" — почала вона, відкриваючи очі. "Тепер я розумію."

Том злегка посміхнувся. "Ти зробила це."

З цими словами вона відкрила свої магічні відчуття, і вони разом пройшли повз дерево, обминаючи його пастки. Кожен крок став легшим, адже вони почали діяти як одне ціле, підтримуючи один одного, навчалися і довіряли своїм силам.

"Ти бачиш, Елізо?" — запитав Том, коли вони продовжили шлях. "Ми не просто йдемо по лісу. Ми повинні вчитися працювати разом. Твоя сила і моя магія можуть діяти тільки в синхронії."

"Так," — відповіла вона, відчуваючи всередині себе нову впевненість. "Тепер я розумію. Ми повинні довіряти один одному, щоб подолати все, що нам зустрінеться."

Том кивнув. "Точно. І разом ми знайдемо цей ключ."

Тропічний ліс навколо них нещадно пітнів від спеки, а повітря було насичене вологою. Величезні дерева з широкими листками височіли над ними, їхні гілки перепліталися, утворюючи природний дах, що ледь пропускав сонячне світло. Вітер носив із собою дивні запахи — свіжості дощу, розпаленого каміння і тонкий аромат квітів, що розцвітали серед високої трави.

Шлях ставав усе важчим. Кожен крок поглинала волога земля, а ноги часто спотикалися через приховані корені. Іноді дика тиша лісу раптово порушувалася звуками: хрустом сухих гілок, тріском вітру або навіть дивними шурхотами, які, здавалося, наближалися до них із темряви. Ліс, як живий організм, спостерігав за їхнім рухом, випробовуючи їх на міцність.

"Цей ліс… він не дозволяє йти просто так," — сказала Еліза, замислено дивлячись на густу траву, що стелилася під ногами. Вона тримала в руках свою магічну паличку, готова будь-якої миті використати свою слабку магію, але розуміла, що не все можна вирішити закляттями. "Він якось змінюється залежно від того, що ми відчуваємо."

Том йшов поруч, уважно спостерігаючи за кожним її кроком. Його погляд був спокійним, але в ньому читалася величезна внутрішня сила, яку вона все більше помічала з кожною годиною їхнього спільного шляху.

"Ліс реагує на нас, але твоя сила допомагає нам просуватися вперед," — сказав він, звертаючи увагу на її зосереджене обличчя. Він злегка посміхнувся, коли їхні погляди зустрілися. "Ти вражаєш мене, Елізо."

Еліза здивувалася його словам, але щось у його голосі підштовхнуло її відкритися більше. Вона відчула, як серце б'ється швидше, коли він звертався до неї не як до товариша по подорожі, а як до когось більшого.

"Я… я не така сильна, як ти," — сказала вона, зітхаючи, і опустила голову, трохи сумно. "Ти зможеш дістатися до мети значно швидше за мене."