Розділ 2. Перший розлом у кампусі

Кампус завжди був гучним: сміх студентів, дзвін гуртожитківських дверей, запах кави біля центральної алеї. Але сьогодні ранковий шум затнувся раптово — так, ніби хтось накрив усіх скляним куполом. Спершу ніхто не зрозумів, що відбувається. Студенти просто зупинилися, озираючись одне на одного, притихлі, напружені. А тоді земля… видихнула. Легкий тріск, такий тихий, що його можна було переплутати з гілкою, що ламається. І все ж дівчата почули його перші. Тонка лінія на камені

— Що це…? — прошепотіла Терра.

Посеред кампусної площі, там, де завжди виставляли свої стенди волонтери й клуби, з’явилася тріщина. Тоненька. Неначе хтось взяв гостре перо і легенько провів по плитці. Але вона росла.

— Почекай… — Ірис зробила крок до краю. — Вона…

Тріщина розширилась. Плити під ногами задрижали, а повітря стало густішим, важчим — ніби від спеки перед грозою.

— Дон’t move! — вигукнула Врен. — Енергія нестабільна!

Вона відчула це першою: блискавка під шкірою сіпнулася, мов живий струм.

— Це не землетрус, — прошепотіла Гейзел. — Це… щось інше.

Розлом дихає . У ту саму мить тріщина різко розійшлася у боки, неначе рвана рана:

кшшш-РАХ!

Плитка розліталася. Декілька студентів закричали й відскочили назад. З-під землі вирвався темний, холодний вітер — не природний. Він пахнув нічним лісом, сирістю печер і чимось… старим. Селін затремтіла першою.

— Це… подих.

— Чий? — запитала Ірис.

— Світу по той бік, — відповіла Селін, і голос її зірвався.

Темрява під їхніми ногами ворушилася, не як дим, а як щось… живе.Воронка чорного світла блиснула глибоко всередині розлому. Земля підповзала до країв, ніби її затягувала невидима сила.

— Відходимо! — крикнула Врен.

Дівчата рвонули назад, але Terra зупинила їх підняттям руки. Її земля сама підказувала.

— Ні, це не просто провалля… — сказала вона. — Це перехід.

І на цих словах щось вирвалося з темряви. Не тінь. Не туман. А силует — викривлений, розмитий, ніби складений із уламків нічних кошмарів. Не повністю матеріальний. Не повністю живий. Студенти закричали і розбіглися. Сутність пройшла крізь повітря так тихо, що від того стало ще страшніше. Нічого не сказала. Нічого не зробила. Просто… дивилася. Прямо на П’ятірку.Вогонь у долонях Гейзел спалахнув різко, змусивши її відсахнутися.

— Ні-ні-ні-ні—! Не зараз!

Вода навколо Ірис зібралася в повітрі, утворюючи захисне коло. Повітря навколо Wren просвистіло з гостротою ножа. Земля під Террою загуркотіла, готова підняти бар’єр. Селін відчула, як темна сутність… читає її думки.

— Вона знає нас… — прошепотіла вона. — Вона впізнає наші стихії.

Сутність нахилила голову. В її “очах” спалахнуло щось холодне, глибоке, ненатуральне. Потім — видих. І темрява втягнулася назад у провалля. Розлом різко звузився, ніби хтось різко зшивав шов. Земля затягнулася. Темрява зникла. Лише тріщина, ледь помітна, лишилася на плитці — як попередження.

“Це тільки початок”

— Хтось відкриває двері, — тихо сказала Врен.

— Або щось, — додала Гейзел.

Ірис зробила крок до тріщини й торкнулася долонею теплого каменю.

— Це більше не наш вибір.

— Ні, — відповіла Терра. — Це наш обов’язок.

Небо над кампусом затремтіло на коротку мить — білий відблиск, схожий на блискавку.

Селін стиснула амулет.

— Провалля було не самотнім.

— Що? — запитали дівчата.

Селін підняла на них очі, повні страху:

— Я відчула їх дванадцять.