Розділ 20. Сила, що стала людською

Світ ще не встиг оговтатися від переписаних законів, коли тиша нової рівноваги лягла

на все живе.

Повітря більше не тремтіло магічними потоками — тепер сама реальність стала

стабільною, як глибоке дихання після бурі.

Дівчата стояли разом, утворюючи коло, в центрі якого мерехтів останній відблиск

колишньої Сили Стихій.

Але цього разу він не належав жодній з них.

Мерехтіння згасло — і нічого не вибухнуло, не розкололося, не обвалилося.

Просто… стало тихо.

— Ми втратили свої сили? — запитала Міра, обережно рухаючи пальцями, ніби

чекала, що з них вирветься полум’я.

Полум’я не з’явилося.

— Ні, — сказала Тая. — Ми змінилися разом зі світом.

Сьома — Рен — дихала рівно. Усередині неї не відчувалося того колись нестерпного

тиску «коду», що змушував її бути інструментом.

Уперше вона була повністю людиною.

І це лякало більше, ніж сила Першого будь-коли.

— То хто ми тепер? — прошепотіла Еллі, торкаючись землі, яка більше не відповідала

їй тремтінням ґрунтової сили.

Рен підвела очі.— Ми — ті, хто може обирати.

Не керувати стихіями.

Не підкоряти їх.

Не бути такими, якими нас створили.

— Сила вибору, — повторила Астра, — це небезпечніше за будь-яку магію.

Дівчата сміялися крізь сльози.

Вони більше не були хранительками стихій.

Не були жертвами.

Не були зброєю.

Вони були собою.

І світ, який більше не тримався на магічних прутиках, почав зростати природно,

дозволяючи людям і магічним істотам ставати тим, ким вони хочуть, а не ким повинні

бути.

У цьому новому світі вони не мали чіткої ролі чи титулу.

І це було найціннішим даром.

Бо тепер кожна з них могла сказати:

— Я існую не тому, що мене створили.

А тому, що я вибираю існувати.

Сила, що була колись стихіями, тепер стала людяною.

І саме такою вона була наймогутнішою.