ЕПІЛОГ. “Нова Ера”

Світ завмер — але не в тиші.

А в очікуванні.

Повітря тепер дихало магією так само природно, як киснем.

Світло світанку мерехтіло новими відтінками — ніби крізь нього проходили

нитки інших вимірів.

Навіть тіні рухались повільніше, обережніше, наче прислухалися до себе.

Після вибору, який зробила Шістка, світ не зламався.

Він… змінився.

Iris вийшла на подвір’я кампусу раніше за всіх.

Кожен її крок викликав хвилі м’якого світіння — вода в землі відгукувалась на її

присутність.

Їй більше не доводилося чекати стихію: вона завжди була поруч, як подруга,

яку не називають по імені, але відчувають усім серцем.

Десь позаду з’явилася Terra — земля під її ногами пружинила, як жива тканина

планети.

— Ти відчуваєш це? — тихо спитала вона.

Iris кивнула.

— Світ став… іншим.

— Ні, — відповіла Terra. — Він став справжнім.

Celine зупинилася на сходах.

Її волосся підвів легкий вітер, хоч повітря навколо не рухалось.

Вона слухала.

Стережлива, уважна.

— Небо змінило голос, — прошепотіла вона.

— І не тільки небо, — додала Hazel, виходячи з тіні під аркою. Вогонь у її очах

був тепліший, але—набагато глибший. — Світ пам’ятає Сьому. Напевно…

завжди пам’ятав.Wren приєдналася останньою.

Її тінь більше не відставала, не жила власним життям.

Навпаки — стала коротшою, чіткішою, немов остаточно повернулася туди, де

мала бути.

— Чуєте? — сказала вона. — Тиша не тиша. Світ нашіптує щось. Він говорить…

але не нам.

Між ними з’являється фігура.

Тиха. Світла.

Сьома.

Не повністю присутня — радше відлуння, відображення у повітрі.

Але її усмішка була справжньою.

— Баланс відновлено, — сказала вона. Її голос звучав як одночасно близький і

далекий. — Світ стабільний. Але…

— Але що? — Iris підступила ближче.

Сьома опустила погляд.

— Шлях, який я відкрила, веде не тільки до гармонії. Він веде… далі.

До тих, хто був до мене.

І тих, хто прийде після.

Дівчата переглянулися.

Wren насупилась:

— Скажи прямо. Що нас чекає?

Сьома підняла погляд, і вперше в її очах нічого не сяяло.

Тільки справжній страх.

— Той, хто прокинувся… був лише першою тінню.

Пробудилась не сила.

Пробудився — рух.

— Який? — запитала Terra.

Сьома зітхнула.

— Рух тих, хто вважає, що світ має належати їм.

Тих, хто прийшов до стихій.До людей.

До світу взагалі.

— Протостихійники? — прошепотіла Hazel. — Старші за всі наші сили?

Сьома не відповіла.

Її контур почав стиратися, розсипатися на світло.

— Ви сильніші, ніж думаєте, — сказала вона. — Але будьте готові:

Сьома була лише ключем.

Сьома була… дверима.

А за дверима — ще хтось.

— Хтось? — повторила Iris, але голос у неї затремтів.

Сьома зникла, залишивши лише м’який імпульс тепла.

У тиші кампусу пролунав тріск.

Земля під ногами Terra на секунду змінила текстуру, ніби щось із зсередини

доторкнулося до поверхні.

Небо над Celine затремтіло, як тонке скло.

У Hazel на руці спалахнуло полум’я — саме собою.

Тінь Wren раптом здригнулася.

А навколо Iris з’явилась дрібна, майже невидима волога мряка.

П’ятірка одночасно підняла голови.

У небі, дуже високо, відкрився вузький розлом.

І звідти… хтось дивився.

Не очі.

Не обличчя.

А відчуття присутності — давнє, як сама магія.

Вони ще не знали його ім’я.

Але він знав їхні.

Світ не закінчився.

Світ тільки почався.І з глибини небуття долинув шепіт:

— Нарешті… я знайшов вас.

У небі розлом змикнувся — так само тихо й плавно, як і з’явився.

Але світ не повернувся до нормальності.

Над кампусом зависла важка, густа тиша.

Тиша, що чекає.

Iris зробила крок уперед, тримаючись за амулет.

Він більше не світився — навпаки, став тривожно холодним.

— Це ще не кінець, — прошепотіла вона.

— Це початок, — поправила Wren, вдивляючись у небо.

У її очах промайнув електричний блиск — відлуння того, кого вони відчули.

Вітер шарпонув Celine так, що вона ледве встояла.

Але вітер був не її.

Не слухав її.

Так само полум’я Hazel спалахнуло не в такт її диханню.

А земля під Terra завібрувала — але не на її заклик.

Стихії більше не були повністю їхніми.

— Щось… торкається нашої магії, — сказала Terra тремтячим голосом.

Wren закрила очі і заговорила тихо, ніби хтось міг підслухати:

— Це не Наергос.

Не Сьома.

І не демон зі Сторони Тіні.

— То хто? — прошепотала Hazel.

У повітрі пролунав звук — не голос, не слово, а… крок.

Повільний. Важкий. Наче хтось ступив по самим нитках реальності.

П’ятірка обернулася одночасно.

У тіні старого дуба стояла постать.

Не розмита, не примарна — цілком реальна.

Висока, нерухома, поглинута темрявою, але з дивним золотим мерехтінням у

грудях.Сяйво Сьомої?

Чи щось інше?

Постать не наближалась.

Не тікала.

Просто… дивилась.

І голос — глухий, низький, як рух каміння під землею — сказав:

— Ви відкрили двері.

А я — той, хто стояв за ними.

Земля під ногами дівчат сіпнулась, наче зробила короткий, заборонений вдих.

Стихії всередині них зойкнули водночас, ніби впізнали його.

І тоді постать зникла — раптово, мов стертий силою, яку світ ще не знає.

Після цього залишилося відлуння.

Одне-єдине слово, яке провалилося у тишу:

— Готуйтеся.

П’ятірка стояла нерухомо, дивлячись на порожнечу між деревами. Ніхто не дихав. Бо вперше з дня пробудження кристала всі вони відчули справжній страх.