Розділ 20. Вибір, який вирішує долю світів

Світ почав тріщати по швах.

Після пандемоніуму стихій небо стало надто яскравим, земля надто глибокою,

вітер надто різким, вода в повітрі надто важкою.

Усе виглядало так, ніби сам Всесвіт намагається вирівнятися… але не знає, як.

— Це не кінець, — прошепотіла Celine, відчуваючи, як вітер раптово завмирає.

— Це… пауза.

— Перед чим? — Hazel нервово озирнулася.

— Перед рішенням, — відповіла Terra, торкаючись долонею землі. Ґрунт під її

пальцями тремтів, ніби стримував щось.

Wren стояла трохи осторонь, її тінь була довшою за тіло — такою довгою, що

вже починала жити власним життям.

А Iris відчувала, що хвилі у її серці б’ються в ритмі, якого вона не знає.

Сьома стояла в центрі.

Неспокійна.

Мовчазна.

І тоді світ заговорив.

Не голосом.

Не вітром.

Не полум’ям.

Вібрацією, яка пройшла через усе живе.

— Баланс потребує ціни.

Це було не прохання.

Не попередження.

Це був вирок.Справжній ворог — Древній із Прологу — з’явився знову. Тепер він виглядав

інакше: ніби частина світу вже увібрала його присутність.

Очі — чорні діри між вимірами.

Тіло — згусток сил, які світ не міг утримати.

— Ви порушили рівновагу, — загуркотів він. — Тепер ви маєте її відновити.

Інакше всі ваші світи згорять у власних стихіях.

— Не ми порушили! — вигукнула Hazel. — Це ти прокинувся!

— Я прокинувся лише тому, що Сьома була пробуджена, — відповів він. — І

тепер усе повертається до початку.

Сьома підняла голову.

Її очі світилися м’яким, але болючим світлом.

— Я знаю, що має статися, — сказала вона дуже тихо.

Усі стихії в ній раптом пригасли — наче світ сам відвернувся від неї.

— Хтось має стати Якорем Нового Балансу.

— І цей хтось буде… знищений? — прошепотіла Wren.

— Ні, — відповіла Сьома. — Не знищений. Поглинутий світом. Стати частиною

його базової структури. Розчинитися у стихи́ях, щоб вони могли існувати разом.

— Це має бути не ти, — різко сказала Iris, підходячи ближче. — Ти не одинока.

Ми всі…

— Ні, — перебила її Сьома. — Ви п’ятеро — серце нового циклу. Ви — життя. А

Якір… має бути тим, хто не належить цьому світу повністю.

І вона дивиться на Древнього.

Він усміхається.

— Це або вона… або хтось із вас.

Це був удар.

Найважчий.

— Але… — Terra ступила вперед. — Це не чесно.

— Рівновага не знає справедливості, — відповів Древній.

— Я зроблю це, — сказала Wren несподівано. — Моя стихія — тінь. Я звикла

жити на межі, на кордоні світів. Я можу…— Ні. — Iris схопила її за руку. — Ти не маєш права так вирішувати.

— Чому ні? — Wren вирвала руку. — Всі ми знали, що колись доведеться

віддати щось більше, ніж силу!

— Але не життя! — вигукнула Celine, і вітер навколо завихрився.

Сьома мовчки спостерігала.

У її погляді не було страху.

Тільки біль.

— Я народилася вже не людиною, — сказала вона. — Моє тіло — контейнер.

Моє “я” — фрагмент первозданної сили. Я і так не можу жити довго у вашому

світі. Якщо я стану Якорем, ви продовжите існувати. Якщо ні — світ розірве вас

самих.

— Ми не дозволимо, — прошепотіла Hazel. — Я не прийму, що ти — ціна.

— Баланс уже обрав, — відповіла Сьома. — Але вибір — за вами.

Світ застиг.

Шість дівчат стояли перед неможливим рішенням.

— Якщо ми віддамо її… — Terra закрила очі. — То вона зникне. І ми ніколи

більше її не побачимо.

— А якщо не віддамо, — додала Iris тихо, — ми зникнемо разом із усім світом.

Гул у повітрі став важчим.

Потрібно було прийняти сторону.

І в ту мить Сьома зробила крок уперед.

— Вибір простий, — сказала вона. — Чи готові ви дозволити мені стати тим, ким

я була створена бути?

Розрив між світами почав розширюватися.

Древній стояв і чекав.

П’ятірка переглянулася — розбиті, налякані, знищені своїм же серцем.

І тоді Iris заплющила очі й прошепотіла: — Ми обираємо…