Розділ 12. Наергос повертається як союзник

Не ворог — він попереджає: Сьома не людина. І не чародійка.

Ніч опустилася на місто несподівано швидко — так, ніби хтось вимкнув сонце. П’ятірка

зібралася у старій аудиторії університету, де зачинені віконниці глушили зовнішній шум.

У повітрі стояв запах озону — ознака того, що магія знову хиталася.

Hazel нервово клацала пальцями — полум’я на кінчиках то спалахувало, то гасло.

Wren сиділа мовчки, прислухаючись до шепоту, якого інші не чули.

Iris тримала перед собою карту розломів, але лінії на ній танули, немовби карта сама

боялася правди.

Celine намагалася тримати всіх у купі, але навіть вітер у неї під пальцями розбивався

на хаос.

Mira — остання із П’ятірки — дивилася у вікно, ніби там хтось стояв.

І вона мала рацію.

Коли лампа над головою мигнула втретє, повітря в аудиторії раптом охололо.

Не різко — а так, як охолоджується вода, коли під нею відкривається прірва.

— Він тут, — прошепотіла Wren.

Тінь біля дверей ворухнулась. Вийшла з темряви так, ніби вона — лише світліша версія

тієї ж темряви.

Срібні очі блиснули.

Наергос.

Колись ворог.

Потім в’язень.

Потім небезпека.

А тепер…

Він не виглядав загрозливо. Навпаки: щось у ньому було зламане — так, що П’ятірка

відчула це на рівні стихій.

— Ви маєте мене вислухати, — сказав він. Голос був низьким, розтрісканим, ніби він

говорив уперше за століття.

Hazel підняла вогонь — мимоволі, захисно. Полум’я зреагувало на Наергоса: воно не

сичало, не лютувало — воно відступило.— Чого тобі? — Celine зробила крок вперед.

Наергос підняв погляд на неї.

— Ви знайшли її. Сьому. І вам здається, що вона — просто дівчина.

— Вона є дівчина, — твердо відповіла Mira.

Погляд Наергоса змінився — майже співчуття.

— Ні. Вона не людина. І не чародійка.

Він зробив паузу, обводячи групу поглядом.

— Те, що прокинулось у ній… старше за ваші стихії. Старше за Світ Стихій. Старше за

мене.

У кімнаті стало тихо настільки, що чути було, як рухається пил.

— Ти хочеш сказати, що вона — загроза? — спитала Hazel.

— Вона — поріг, — відповів він. — Межа, через яку проходять ті, кого ваш світ не

витримає. І якщо вона відкриється повністю…

Він опустив очі.

— Я стану не вашим ворогом. Я стану дрібним спогадом у тіні того, що прийде.

Слова зависли в повітрі, ніби були частиною закляття.

Iris проковтнула повітря:

— Чому ти прийшов?

Наергос уперше зиркнув на них без маски, без сили, без туману.

— Щоб ви не повторили моєї помилки.

Він знизив голос:

— Я теж колись думав, що контролював щось, чого торкався лише краєм. Я втратив

свій світ.

Погляд мигнув болем.

— Ви втратите свій, якщо не навчитеся контролювати її — до того, як вона прокинеться

повністю.

Wren нарешті підвела голову:

— То вона... небезпечна?

— Вона — необхідна, — прошепотів Наергос. — Але помилка у ній може розірвати все.

Стихії вже тріщать. Реальність у вас — теж.

Він зробив крок назад.

— Я не ваш союзник. Я — той, хто знає, як виглядає кінець. І я прийшов, щоб він не

настав.

Двері позаду нього відчинив подих холодного вітру.Перед тим як розчинитися у темряві, він сказав ще одне:

— Сьома не ворог. Але ті, хто прийдуть за нею — так.

І він зник.

А в аудиторії стало ще тихіше.

Так тихо, що кожен із П’ятірки почув не звук — а відчуття:

Сьома вже не спала.

Вона слухала.