Розділ 10. Пробудження

Вона з’явилася тихо.

Без спалаху.

Без розлому.

Без тріщини у небі.

Просто… увійшла в кампус.

Дівчина з темним волоссям, зібраним у неохайний хвіст, у світлому светрі, який

здавався надто великим, і рюкзаком, що з’їжджав із плеча. Нічого магічного. Нічого

підозрілого. Нічого, що кричало б:

“Ось вона — Сьома!”

Якби не одне.

Світ відреагував на неї.

У той момент, коли вона ступила на бруківку перед головним корпусом:

— вітер раптом стих, ніби затамував подих,

— фонтанна вода на мить піднялася вгору без жодної видимої причини,

— земля під тротуаром легенько здригнулась,

— вогонь у лампі біля входу хитнувся проти напрямку вітру,

— а тіні під деревами стали темнішими, як після заходу сонця.

Iris зупинилася in place. В її долонях вода стислась у краплі, ніби хотіла щось вибрати

між втечею і поклонінням.

— Ви… це бачили? — прошепотіла вона.

Terra вже стояла з долонею на землі — і земля під її пальцями ніби «прислухалась» до

когось іншого.

Celine затримала подих.

Вітер не просто впізнав нову присутність — він тремтів від неї.

Hazel відчула, як полум’я в її тілі раптом зменшилось.

Не загасло — а ніби дало дорогу.

А Wren…

Wren дивилась на дівчину так, ніби бачила її давно — у видіннях, у шепотах Світу

Стихій, у тріщинах між реальностями.

— Це вона, — тихо сказала вона. —

Сьома. Навіть якщо вона про це не знає.

Дівчина тим часом стояла посеред подвір’я, розгублено озираючись.

Ніби щось незвично важке тиснуло їй на груди.

Ніби повітря тут… не зовсім підходило.

Вона провела рукою по скроні, а потім — поглядом по людей навколо.

Коли її погляд перетнувся з поглядом Iris, світ на мить зупинився.Ні — це не образно.

Вітер перестав рухатись.

Шум кампусу зник.

Навіть листя зависло у повітрі.

Ірис не могла поворухнутись.

Лише одне слово пронеслося крізь її свідомість:

Пробудження.

Дівчина кліпнула — і світ знову пішов.

Шум.

Рух.

Повітря.

Iris важко видихнула, відступаючи на півкроку.

— Як її звати? — прошепотіла Terra.

І тут голос однієї з першокурсниць пролунав іззаду:

— Гей! Ви до нас новенька? Ти ж… Міра, так?

Міра.

Просте ім’я.

Сумні очі.

Долоні, що легенько тремтіли, ніби вона весь ранок відчувала щось дивне.

Hazel ковтнула.

— Вона навіть не знає, що робить…

— Ще ні, — підтвердила Wren. —

Але її сила знає.

Моментально стало зрозуміло:

мирний кампус став полем напруги.

Стихії — насторожені.

Світ — у балансі, який от-от зірветься.

А Міра…

Міра зупинилась біля стіни, ніби ловила рівновагу.

— Мені… тут дивно, — прошепотіла вона сама до себе.

Iris підступила на крок — дуже обережно, наче до дикої істоти, яка може злякатись

власного подиху.— Ти відчуваєш… щось?

— Я… не знаю, — Міра торкнулася грудей. — Воно всередині. Наче… я не сама.

Wren видихнула.

— Тому що ти не сама.

Hazel прошепотіла:

— Пробудження почалося.

А Terra додала:

— Світ вибрав її.

У той момент Міра підняла погляд на них.

Глибокий.

Старший, ніж її вік.

Світлий, але з тінню в центрі.

Тінню чогось… величезного.

— Хто… ви? — запитала вона.

Iris відповіла замість усіх:

— Ті, хто мають допомогти тобі вижити.

Ти — Сьома.

І світ тільки-но прокинувся разом із тобою.