Розділ 8. Вогонь реагує першим

Hazel відчуває присутність істоти — її полум’я або тремтить, або завмирає

Hazel ніколи не боялася вогню.

Він був її стихією, її силою, її другом. Він ріс у ній, коли вона сміялася, і заспокоювався,

коли вона плакала. Він був передбачуваним — навіть коли ставав диким.

Але сьогодні вогонь поводився так, наче бачив щось, чого не бачила вона.

Вогонь… боявся.

У студентській майстерні вона залишилася одна — закінчити проєкт, який треба здати

завтра. Лампи над головою мерехтіли, але вона не звертала уваги — магія останнім

часом давала збої в усіх.

На столі стояла невелика свічка — не для романтики, а для фокусування. Hazel завжди

краще думала, коли полум’я танцювало під її диханням.

Вона зробила вдих — полум’я піднялося.

Видих — воно затанцювало у звичному ритмі.

І раптом…

Полум’я завмерло.

Не згасло.

Не здригнулося.

А саме застигло, неначе хтось натиснув паузу у світі, де вогонь не має права стояти

нерухомо.

Hazel здригнулася й нахилилася ближче.

— Гей… що це було?

Полум’я тремтливо здригнулося, немов відповідаючи, що воно теж не знає.

І тоді свічка сама собою поділилася на два відтінки:

тепле золотисте світло — її,

і холодний червонувато-чорний відблиск — чужий.

Hazel відсмикнула руку.

— Ні. Ні-ні-ні. Це не ти робиш. Це не моя сила. Так не буває.У кутку майстерні щось змінило повітря — не звук, не рух, а відчуття, ніби кімната

стала меншою, тіснішою, притискаючи її до столу.

Вогонь затремтів.

Він почав гаснути й спалахувати ривками, ніби його щось стискало невидимою рукою.

І Hazel зрозуміла:

Це не збій магії.

Не втома.

Не страх.

Це реакція.

Вогонь реагував не на її емоції, а на чужу присутність.

— Ти тут… — прошепотіла вона. — Хто б ти не був.

Полум’я вмить підскочило — не вгору, а назад, від неї.

Наче не вона була небезпекою.

Наче небезпека стояла за її спиною.

Hazel повільно обернулася.

І нічого не побачила.

Але тінь від шафи стала довшою.

Стіни раптом здалися темнішими.

Повітря — важчими.

Полум’я згасло зовсім.

Повна темрява.

І в ній — тихий шелест, який навіть вогонь не міг витримати.

Голос без звуку.

Слова без слів.

Вона… вже близько…

Hazel завмерла, серце билося в скронях.

— Хто “вона”? — ледве видихнула.

Тиша відповіла. Не тиша кімнати — тиша, в якій щось чекало. Тиша, що була передденною.А потім… Свічка сама собою знов загорілася. Але Hazel зрозуміла: це був не її вогонь. І істота, що ховається в тінях, не просто вийшла у їхній світ. Вона вже доторкнулася до однієї з них.