Розділ 6. Розлом у реальності

Дощ почався раптово — так, ніби хтось різко вимкнув природні закони й увімкнув зовсім

інші. Струмені падали не зверху вниз, а трохи навскіс, хоча вітру не було. Iris знімала

капюшон, зітхаючи від втоми, коли побачила це.

Спершу вона подумала, що просто перевтомилась від практики. Потім — що це якийсь

оптичний обман. Але коли вона зупинилась і придивилась, серце стиснулося.

Світ… зсувався.

Не повністю, не явно. Але лінії будівель старого корпусу, які вона бачила щодня, більше

не були прямими. Вони легенько тремтіли, немов на хвилях, а один віконний карниз —

той, що з тріщиною у вигляді блискавки — взагалі плив. Так, наче на секунду став

рідким.

Iris зробила крок назад.

Повітря тут було густішим, ніж довкола. Наче дихати доводилося крізь тепле скло.

— Чи ви це бачили…? — прошепотіла вона, хоча знала: поруч нікого.

Вона спробувала моргнути, зосередитись. Але лише стало гірше.

Карниз зісковзнув униз на кілька сантиметрів… і повернувся назад.

Будівля струснулася, проте люди, що проходили повз, нічого не помітили. Ніхто не

зупинився. Ніхто не підвів очей.

Наче весь світ знав щось, чого вона не знала.

Iris відчула, як її долоні холонуть. Тінь від дерева поряд раптом змінилася: стала

довшою, ніж повинна бути під таким кутом сонця. Дуже довгою. Ненормально.

Тінь рухалась першою, а дерево — злегка запізнювалося.

Ні. Ні, це неправильно. Це… порушення.

Вона торкнулася повітря перед собою — і відчула опір. М’який, пружний, ніби стіну з

гуми. Її пальці тремтіли, коли вона натиснула сильніше, і крізь цю «стіну» пробіг

дрібний тріск, схожий на статичну електрику.

— Що це таке?.. — подих перехопило.

На секунду Iris побачила щось по той бік: темнішу смугу неба, наче ніч прослизнула в

денне світло. Тінь фігури, що стояла занадто близько. Не людська — змазана, ніби

намальована невпевненою рукою.

Вона смикнула руку назад.

Світ навколо знову став нормальним.

Дощ падав прямо. Будівля стояла рівно. Тінь дерева — звичайна.Але повітря… залишилося напруженим, як струна.

Iris озирнулася й побачила, що на асфальті під її ногами є тонка біла подряпина — така

рівна, ніби її залишив ніж, який ковзнув по реальності.

Вона присіла.

Провела пальцем.

Подряпина була теплою.

— Розлом, — прошепотіла вона, і власний голос здався чужим.

І хай дівчата говорили про древні сили, про Сьому, про небезпеки — ніхто не готував їх

до того, що сам світ може почати ламатися.

Але вона знала одне:

Це місце… чекало на неї.

І це було лише початком.

Розділ 7. Вітер приносить ім’я

Celine чує вперше ім’я того, кого боявся навіть Світ Стихій

Вітер піднявся зненацька — різкий, холодний, з тим металевим присмаком, який

з’являється лише перед грозою або… перед чимось значно гіршим. Celine стояла сама

на подвір’ї університету, затримавшись після занять, і чекала Wren, яка обіцяла підійти

за кілька хвилин.

Чекала.

Поки повітря не змінилося.

Її стихія зазвичай приносила легкість, рух, свободу. Але зараз вітер був… чужий. У

ньому не було її. Не було жодної знайомої ноти. Це був вітер, який не належав цьому

світу.

— Гей… — прошепотіла вона, обертаючись. — Це не я роблю. Хто?..

Пориви стали сильнішими, наче хтось штовхав повітря зсередини. Дрібний пил злетів у

повітря й завмер, утворивши у вирі крихітну спіраль. Celine простягнула руку — не

торкнутися, а відчути. Повітря було густим, напруженим, наче в ньому причаїлося

щось, що боїться світла.

Потім вітер заговорив.

Не словами. Не звуками.

Ім’ям.

Спершу шепіт був ледве чутним. Як подих у нічній кімнаті.…рен… сз…

…реннал…

…ренналіс…

Вона завмерла.

Шепіт повторився, цього разу гучніше, чіткіше, пробираючись просто в груди.

— Rennalis.

І коли вітер вимовив це повністю, він ніби осів, затих, втік.

Celine зробила крок назад, ледве дихаючи.

Не тому, що ім’я було страшним.

Тому що воно було забороненим.

У дитинстві її мати колись обмовилась — швидко, ненавмисно — що існують сили, які

навіть Стихії бояться називати. Її мати ніколи не назвала цих сил. Ніколи не пояснила.

Але Celine пам’ятала шепіт уночі, коли думала, що спить:

Є Той, кого не пишуть у книгах. Той, кого не промовляють. Той, кому не потрібне

тіло, щоб рухатися світом. Бо він — помилка, яка вижила.

Тоді вона вважала це кошмарами.

Але вітер ніколи не бреше.

Не її вітер.

— Rennalis?.. — Celine повторила, і повітря в грудях стиснулося.

Як тільки вона вимовила ім’я вголос, щось у тіні найближчої вежі… ворухнулося. Майже

непомітно, як пляма, що на мить змінила форму.

Холод пробігся по спині.

Вона більше не була сама.

— Celine! — гукнула здалеку Wren, виходячи з корпусу.

Все одразу стихло.

Тінь знову стала тінню.

Повітря нормальним.

Пил опав на землю.

Celine обернулася до подруги, намагаючись виглядати як завжди. Але пальці ще

тремтіли.

Бо тепер вона знала:

Це ім’я…

Це не просто попередження.Це повернення. І той, хто носить ім’я Rennalis, уже рухається цим світом. І він шукає Сьому.