РОЗДІЛ 4. Перше зіткнення

День був звичайним.

Надто звичайним після всіх останніх подій.

Університет гудів голосами, студенти поспішали на пари, а П’ятірка намагалася жити

так, ніби їхні сили не починали діяти самі по собі.

Втім, саме це й зрадило їх.

1. Коли магія перестає слухатися

Ірис відчула перше:

кристал під шкірою на зап’ясті раптом став гарячим, ніби в ньому закипала жива

стихія.

— Чому ти так пульсуєш?.. — прошепотіла вона, прикриваючи руку рукавом.

Селін у цей час задихнулася від раптового вітряного спалаху — вітер зірвав з неї

зошити і крутив у повітрі, хоч у коридорі не було жодного протягу.

Гейзел на мить побачила, як поруч із нею спалахує полум’я, а Врен відчула, що

блискавка зривається в ній без команди.

— Сили… щось їх зачепило, — сказала Врен.

— Це відчуття… не схоже ні на Наергоса, ні на Стихії.

І тоді сталося головне.

2. Невидимий удар

У повітрі над їхніми головами щось тріснуло. Наче скло. Люди навколо відчули холод, але не бачили, що сталося — лише здригнулися, ніби пройшли крізь них мільярди голок. Але П’ятірка бачила. Бачила силу, яка не мала форми,— чорний розлом, тонку тріщину у просторі. І з неї вийшла вона. Не тіло. Не демон. Навіть не тінь.

Силует, що складався з відсутності світла.

Наче обрис людини вирізали з самого повітря.

Ірис здригнулася:

— Це… вона?

— Сьома не має форми, — прошепотіла Олена Верес, яка раптово з’явилася позаду.

— Вона лише шукає, кого обрати.

І в ту ж секунду силует рвонувся вперед.

3. Перше зіткнення

Повітря вибухнуло хвилею.

Селін кинуло в бік, її затягнуло у вихор, що виник з нічого.

Гейзел вистрілила вогнем, але полум’я… зникло в темряві силуету, всмокталося, ніби

його й не було.

Врен вдарила блискавкою —

і блискавка різко змінила напрямок, відірвалася від її руки, прошепотіла щось у повітрі

й згасла.

— Вона не просто поглинає наші сили, — крикнула Врен.

— Вона їх… аналізує!

І тоді Ірис нарешті відчула її.

Не очима.

Не вухами.

Серцем.

Сьома торкнулася її свідомості.

«Ти бачиш світ серцем.

Але серце… можна зламати.»

Ірис відскочила, схопившись за груди.

Кристал в ній загорівся білим світлом, захищаючи її, хоч і з натугою.

Силует різко відступив, немов обпікся.

Він не атакував вдруге.

Лише… дивився.

Без очей, без обличчя.

«Вибір наближається.

Ви — п’ять.

Але світ хоче сім.»

Розлом за нею тріснув ще раз і закрився, залишивши П’ятірку серед коридору, що

пахнув озоном і попелом.

Люди озиралися навколо, не розуміючи, чому їм раптом холодно.

А Олена Верес сказала речення, яке змусило всіх застигнути:

— Це було не нападом.

Це було вітанням