РОЗДІЛ 3. Голос із глибини лісу

Ліс за кампусом завжди був тихим. Навіть коли вітер грався кронами, коли студенти влаштовували нічні прогулянки чи коли Селін проводила свої «вітряні експерименти», він лишався… передбачуваним. Цієї ночі — ні. Врен відчула тремтіння в землі ще у коридорі гуртожитку. Слабке, ледь помітне, схоже на віддалений удар серця, який чомусь відгукувався в її власному тілі.

— Земля кличе, — прошепотіла вона, ніби виправдовуючись перед собою.

Вона не сказала дівчатам. Не взяла телефон. Просто пішла. Ліс зустрів її надмірною тишею.Навіть сова не наважилася порушити цю ніч.

Врен ступала м’яко, але кожен її крок луною віддавався в глибині дерев. Наче коріння

само розгрібало ґрунт, пропускаючи її далі.

— Якщо це ще один демон… — вона стисла руки, готова до блискавки.

Проте магія не слухалася. Синє сяйво в пальцях пульсувало нестабільно, нервово,

немов хтось інший керував її силою.

І тоді це сталося.

Голос.

Глибокий.

Безтілесний.

Не людський, але й не демонічний.

Він не звучав у її вухах — він звучав у кістках.

«Ти — не ключ.

Ти — двері.»

Врен завмерла, серце забилося об ребра болісною хвилею.

— Хто ти? Покажись! — вигукнула вона, але голос відповів одразу, не давши подумати.

«Не клич світло.

Світло не прийде.

Світло боїться того, що зростає всередині вас.»

— Всередині… кого? П’ятірки? Мене?

«Не шукай буквального.

Попередження не бувають прямими.»

Повітря різко потемніло, хоча небо лишалося чистим.

Тіні дерев витягнулися в неприродні форми, створюючи коридор вперед, немов

запрошення — а може й пастку.

Врен зробила півкроку, але голос знову загримів:

«Не туди.

Туди піде інша.»

Серце Врен розірвалося холодом.

— Інша… хто?

Відповідь упала як вирок:

«Сьома прокидається.

Але не заради вас.»

У лісі щось тріснуло — гілка, корінь чи сама реальність.

У повітрі спалахнув короткий імпульс — не блискавка, а щось первісніше,

неструктуроване.

Магія, яка не належить жодній стихії.

Врен відскочила, важко дихаючи.

— Сьома…

«Тримайся подалі від неї.

Інакше вона обере не той бік.»

Голос стих так само різко, як з’явився.

Затихли дерева.

Повернулися звуки ночі.

Лише одна річ залишилась після нього — чорний символ на землі, намальований

випаленою блискавкою, але не її.

Символ, який Врен ніколи раніше не бачила.

Символ Пробудження Сьомої.

Коли Врен повернулася до гуртожитку, Ірис вже чекала її біля дверей.

Схвильована. Стривожена.

— Де ти була? Ти вся… бліда.

Врен на секунду задумалась.

Сказати правду?

Чи мовчати, як велів голос?

Вона лише прошепотіла:

— Ліс заговорив. І він хоче, щоб ми боялися.

Ірис злякано стиснула її руку:

— А ми повинні?

Врен опустила погляд.

— Ми не боятися повинні… — вона ковтнула повітря.

— Ми повинні зрозуміти, кого повинні боятися.