РОЗДІЛ 2. НЕВИДИМИЙ СВІДОК

Найстрашніші сутності — ті, які не лишають слідів. Ті, чию присутність можна відчути лише спиною, як холодний подих, який не має тіла. Саме такий подих супроводжував П’ятірку весь день. Ірис це помітила першою. Під час лекції з хрономагії її олівець сам скотився з парти — хоча вона точно пам’ятала, що поклала його далі від краю. Вона підняла погляд — і краєм ока побачила спотворення повітря. Наче хтось стояв поруч, але був поза фокусом реальності.

— Ти теж це відчула? — прошепотіла Селін.

Ірис лише кивнула.

У спортзалі Гейзел зупинилась посеред тренування.

Дерев’яні бруси під стелею тихо заскреготіли — це не був звук дерева. Це була реакція

матерії на магічну присутність.

— Якщо це Наергос — він би показався, — сказала вона, коли дівчата зібралися разом.

— Він ніколи не ховається.

— Це не він, — твердо відповіла Врен. — Тінь інша. Сліди інші. Вони не мають запаху

Темряви.

Селін насторожилася:

— Без запаху… Як тоді ти взагалі їх відчуваєш?

Врен опустила погляд.

— Вони відчувають нас. Настільки сильно, що навіть тінь залишає імпульс.

Пізніше, коли вони переходили через внутрішній двір університету, повітря знову

тріснуло — коротко, майже нечутно, як натягнута струна.

Олена Верес з’явилася з-за колони так швидко, що ніби виросла з тіні.

— Не повертайтесь до гуртожитку наодинці, — сказала вона тихо. — В університеті

щось нове. Воно не небезпечне… поки що. Але воно шукає.

— Шукає кого? — запитала Ірис.

Олена подивилася на неї довго.

Дуже довго.

— Сьому. Або тих, хто з нею пов’язаний. А це — ви.

Уночі стало зрозуміло, що невидимий свідок не просто стежить. Він аналізує. Вікно в кімнаті Врен відчинилося саме. Без вітру. Без руху. На підвіконні лежала пилюка, що утворила символ — стародавній, зниклий з магічних книг століттями раніше.

Символ Пробуджених

Тих, хто приходить перед новою катастрофою.

Врен різко відступила. Символ сам собою розвіявся попелом.

— Це не ворожа присутність, — сказала вона тихо, але голос її тремтів. — Це…

розвідка. Хтось намагається зрозуміти, хто з нас Сьома. І… чи ми її варто охороняти.

Ірис встала біля неї.

— То хто ж це? Наергос сказав би. Темрява не ховається. А це…

Селін закінчила за неї:

— …це щось нове.

Гейзел додала:

— І щось дуже старе.

У кутку кімнати на мить здригнулася тінь.

Вони не побачили цього.

Але присутність бачила їх усіх — і тихо, майже лагідно, шепотіла своїм беззвучним

голосом:

«Ви не ті, хто вирішує. Сьома вже обрана.»