Розділ 18. Коли П’ятірка падає

Падіння почалося не з болю — з порожнечі.

Айра першою відчула це під час чергового сплеску захисту. Вона хотіла підняти

буревій, втримати віддалену ділянку міста, яка вже перетворювалася на біле

рівняння… але повітря не слухалося. Воно стояло нерухомо, холодне й байдужe, наче

між нею й стихією виросла невидима стіна.

— Ні… ні-ні-ні… — прошепотіла вона, намагаючись знову й знову. Але замість звичного

тепла сили її долоні тремтіли пустими.

Мірена відчула наступною. Вода, яка ще мить тому текла під її кроками, раптом

зупинилася — не захвилювалася, не змінила форму. Просто застигла, немов хтось

переписав її стан. Вона спробувала торкнутися води магією — і вперше в житті вода не

відповіла.— Що… це? — її голос зірвався.

— Зв’язок обривається, — озвалася Ліра, бліднучи. Земля під нею пішла тріщинами,

але не тому, що вона її рухала. Навпаки — вона втрачала контроль. Її сила

розсипалась, як сухий ґрунт у долонях.

Тея злякано стискала кулаки, але навіть іскри не з’явилося.

Світло в очах Еліани потьмяніло — навіть її сяяння, яке ніколи не зникало повністю,

згасло.

П’ятірка стояла посеред простору, який розбирався і складався заново — і вперше за

все життя… вони були беззбройними.

Сьома відчула зміни інакше.

У неї всередині щось стислося, мовби пригадуючи давно забуте правило.

— Це не вони… — прошепотіла вона. — Це не Творці.

Їхні підписи я вже відчувала. Це щось інше.

І тоді з-за спини світлової фігури Творця вийшла друга постать.

Не світла. Не геометрії.

Тінь.

Суцільна, щільна, як матеріал, який не повинен існувати у світі, де панує порядок

Творців. Вона рухалася, спираючись на простір, як на розтягнуту тканину. Вона

беззвучно лишала за собою порожні, стерті місця — ніби виколювала з реальності

шматки.

Творець, що стояв перед ними, відступив.

ВІН — відступив.

Сьома відчула, як у ній похолоділо.

Тінь була не їхньою.

Її не створили Творці.

Вона була старішою.

— Ви занадто гучні, — пролунало у свідомості всіх дівчат одразу. Не голос… натяк на

нього. — Ваші стихії заважають нам перейти. Тому вони більше вам не належать.

І П’ятірка впала на коліна — не від удару, а від раптової відсутності того, чим вони були

половину свого життя.

Тінь ніби ковтала їхні сили.

Ні — вимикала.

Вирізала з реальності їхні коди.— Сьома… — прошепотіла Еліана, намагаючись підвестися. — Що нам робити?

Сьома не відводила погляду від Тіні.

Її сила не зникла — але зібралась у ній у щось гостре й небезпечне.

— Це… те, чого боялися навіть Творці, — сказала вона. — І воно прийшло не по вас.

Воно прийшло по мене.

Тінь повернула обличчя — чи те місце, де воно мало б бути — до Сьомої.

— Помилка, — прошепотіла вона. — Ти не повинна була виникнути.

І світ навколо них зімкнувся, як тінь від згаслого сонця.