Розділ 12. Велика Порожнеча прокидається

Першим зник звук.

Не тиша — ні. А саме відсутність звуку, така глибока, що Wren відчула її шкірою, як

мороз. Світ навколо став важким, наче на нього опустили величезний купол зі скла.

Повітря затремтіло, і контури будівель Нового Балансу повільно розмазалися, ніби їх

стирали з полотна.

— Що відбувається? — прошепотіла Ash, хоча її голос здався чужим, приглушеним,

недосяжним.

Wren не відповіла. Бо вперше могла бачити те, що раніше було приховане:

у повітрі, над дахами, у небі, в самих людях — порожні діри, що розширювалися. Тіні,

які не належали жодним світам, які вони знали.

Щось проникало сюди.

— Це межа, — тихо сказала вона. — Межа між нашим світом і… їхнім.

— “Їхнім” — це ким? — запитала Terra, намагаючись жартувати, але її руки видавали

тремтіння.

Відповідь прийшла не від Wren.

З небес спустилися нитки світла — холодні, різкі, як леза. Вони не світилися, а скоріше

поглинали світло навколо. З них лилися голоси, старі як сам Час, але ясніші за човен у

тумані.

— Вимір Творців відкривається.

— Велика Порожнеча вирівнюється.

— Баланс порушено.

Wren здригнулася. Це були не просто голоси — це були структури думок, які

формувалися без звуку, без мови, лише через відчуття. Їх могла чути тільки вона.

І вони дивилися прямо на неї.Небо розчахнулося.

Не як розлом у реальності — це було щось інше. Більш органічне. Більш розумне.

Відкрилася чорна гладь, настільки ідеально рівна, що очі відмовлялися сприймати її.

Вона не мала глибини. Не мала меж. Не мала напрямку.

Гладь Порожнечі.

Вимір Творців.

З неї виходили форми. Не істоти — форми. Згустки структури. Вони рухалися, як

геометрія, що прокидається від сну.

Mei прошепотіла:

— Це… вони?

Wren кивнула. Її серце билося так швидко, що могло розірватися.

— Творці не створювали світ, — сказала вона, немов читаючи чужі думки. — Вони

створили… каркас. Порожнечу, яка може приймати будь-яку форму. І тепер ця

Порожнеча… хоче її назад.

Одна з форм наблизилася до міста.

По землі пробігла хвиля — не удар, не тремтіння, а повне… видалення.

Будинок за будинком просто зникав. Не руйнувався — стирався, мов його ніколи не

було.

— Ми маємо щось робити! — вигукнула Ash.

— Це не битва, — відповіла Wren. — Це… зіткнення реальностей.

Її погляд затуманився. У голові відкривався канал, який вона не могла закрити.

Образи. Шепоти. Знання, що не належали людині.

— Wren…? — обережно промовила Terra. — Ти з нами?

Дівчина підняла очі.

У них відбивалася чорна гладь Порожнечі, яка все ширшала над містом.

— Вони прийшли не за нами, — сказала вона. — Вони прийшли за мною.

І Велика Порожнеча відкрилася ще ширше, відповідаючи на її слова.