Розділ 8. Перші втрати .

Тріщина з’явилася без звуку. Без попередження.

Наче хтось розрізав повітря тонким лезом — і світ просто…

розійшовся.

Це сталося після занять, коли дівчата поверталися до кампусу через старий внутрішній

двір, де вітер завжди кружляв між соснами. Останнім часом Wren відчувала тут щось

недобре — холодну пульсацію, схожу на подих того, хто спостерігає.

— Сьогодні тріщини були ближче, ніж раніше, — тихо сказала Iris, обіймаючи себе

руками. — Я їх не бачу… але відчуваю. Мовби шкіра стискається.

— Бо світ на межі, — додала Hazel. — І це починається з нас.

Вони йшли швидко, намагаючись не концентруватися на відчутті, що простір навколо

знає кожну їхню думку.

Попереду йшов Леон — той самий, кого Iris намагалася уникати останніми тижнями.

Він ніс коробку зі старими лабораторними матеріалами, які викладач попросив занести

в підвал факультету.

— Дівчата, зачекайте! — він обернувся до них із химерною посмішкою. — Якщо я

зникну у ваші магічні хащі, ви хоч скажете викладачу, що це не моя вина?..

Його жарт повис у повітрі.

А потім — повільно, невблаганно — поруч із ним щось розірвалося.

Wren відчула це першою.Спочатку — тріск.

Потім — пульсація.

Потім — відчуття, ніби світ засмоктує сам себе.

Простір перед Леоном скривився, став напівпрозорим, мовби вода раптом втратила

поверхню.

— ЛЕОН! — крикнула Iris і кинулася вперед.

Але він уже стояв за крок від провалля.

І провалля — за крок від нього.

— Не підходь! — він підняв руку, але вже занадто пізно.

Світ схлинув.

Тріщина розкрилася різким ривком — і Леона просто вирвало з реальності, мовби його

ніколи не існувало. Коробка впала на землю, електроди розсипались по плитці.

Wren відчула удар, наче щось висмикнуло фрагмент світу — і її власної свідомості.

— НІ! — Iris упала на коліна, руки тремтіли, очі наповнювалися жахом. — Леон! Леон,

повернись! Ти чуєш?!

Wren кинулася до місця розлому. Простір ще хвилину тремтів, закручуючись, ніби

зважувався: закриватись чи розширюватись. Вона торкнулася пальцями повітря — і

різко відсмикнула руку.

— Там… щось інше, — шепнула вона. — Інший шар. Інший рівень світу.

— Він живий? — Iris задихалася, ніби їй бракувало повітря. — Він там живий?

Стихіі П’ятірки відгукнулися болючим резонансом.

Повітря потемніло.

Пітьма навколо тріщини згустилася.

— Я не знаю, — сказала Wren так чесно, як могла. — Але… я більше не відчуваю його

присутності тут.

Маріка обняла Iris, яка все ще сподівалася хоча б крихту його силуету побачити між

спотворених ліній реальності.

А потім сталося те, чого ніхто не очікував.

Тріщина…

повторила звук.

Його голос.

— Iris…Він був спотворений, ніби хтось вимовляв його через кілька шарів мертвого повітря.

Але це був він.

Iris підвела голову.

— Я тут! Леоне! Я тут!

Wren відчула, як простір знову колихнувся, і зрозуміла:

це пастка.

Це відбиток.

Ехо того, що тріщина поглинула.

— Iris, не підходь! Це не він! — крикнула вона.

Але дівчина вже торкнулася краю розриву.

Пульсація загуділа.

Кристали у їхніх амулетах заволали, немов попереджаючи.

І раптом тріщина — захлопнулась.

Настала тиша.

Iris стояла на колінах, тримаючи уламок плитки, ніби той міг повернути Леона назад.

— Це моя провина, — прошепотіла вона. — Він був поруч зі мною. Він… просто хотів

допомогти.

Hazel обережно підійшла, поклала руку їй на спину.

— Це не ти. Це світ. Він руйнується. І він забрав не когось випадкового.

Віра опустила погляд.

— Світ забирає тих, хто найтісніше пов’язаний із нами.

Wren стискала кулаки. Її серце гуло страхом — і гнівом.

— Це ще не кінець, — сказала вона повільно. — Якщо тріщина забрала його…

значить, є шлях туди.

А отже — є шлях назад.

І ніхто з них не помітив, як з-під сосен у тумані щось дивилося на них.

Тихо.

Непомітно.

Занадто зацікавлено.Перші втрати стали початком.