Розділ 4. Повідомлення, яке не можна ігнорувати Перший контакт: фрагмент голосу Творців

Уночі над містом висів густий туман, настільки щільний, ніби він був живим. Меґан

сиділа на підвіконні своєї кімнати, намагаючись розібратися в дивних спалахах сили, які

переслідували їх усіх протягом останніх днів. Її кристал лежав на столі й слабо світився

— не так, як завжди. Світло було тремтливим, наче хтось намагався прорватися крізь

нього.

Телефон мигнув сповіщенням: “Груповий чат П’ятірки — терміново.”

Маріка написала першою:

Маріка: «Дівчата, з моїм кристалом щось не так. Він щойно… заговорив?»

За кілька секунд з’явилося повідомлення від Віри:

Віра: «У мене теж. Я думала, що це просто вітер… але це був голос. Він кликав

нас.»

Олівія додала:

Олівія: «А в мене кристал сам увімкнув музику на телефоні. Жодного логічного

пояснення.»Меґан глибоко вдихнула й написала відповідь:

Меґан: «Зустрічаємось у майстерні Дарії. Негайно.»

Майстерня була старою кімнатою над книгарнею, яку Дарія перетворила на своє

творче місце. Коли всі зібралися, двері зачинилися самі. Дівчата перезирнулися — і в

ту ж мить їхні кристали одночасно спалахнули.

— Щось починається, — прошепотіла Дарія, і її голос злегка тремтів.

Світло з кристалів піднялося в повітря й з’єдналося в один пульсуючий сферичний

потік. З нього почувся звук — тріск, немов крізь тисячоліття хтось намагався донести

слова.

Потім — голос. Нечіткий, стародавній, глибокий.

«Спадкоємниці… Час не на нашому боці… Сили множаться… Рівновага

порушена…»

Хвиля енергії прокотилася майстернею, вимкнула всі електроприлади, і кімната

поринула в темряву. Тільки кристали продовжували світитися.

— Хто це був? — прошепотіла Олівія, стискаючи свої долоні.

Меґан відчула, як щось холодне пробігає хребтом.

— Думаю… це були Творці, — сказала вона тихо. — Ті, хто створив нашу силу.

— Але чому зараз? — спитала Віра. — І… чого вони від нас хочуть?

Кристали затремтіли ще раз, ніби відповідаючи.

І тоді пролунало друге, коротке, але чіткіше повідомлення:

«Готуйтеся. Наближається те, чого не уникнути.»

Світло згасло. Залишивши П’ятірку в майстерні — у тиші, що звучала голосніше крику.