Розділ 3. “Коли стихії говорять шепотом”

День після появи розломів видався дивним від самого ранку. П’ятірка зібралася на подвір’ї кампусу, намагаючись поводитися як звичайні студентки. Але світ — їхній новий, магічний світ — уже не хотів прикидатися звичайним.

Iris — Коли вода боїться своїх берегів

Ірис стояла біля фонтану, просто відпочиваючи, коли помітила:

вода у чаші фонтану не рухалась вперед за течією…

вона рухалася назад.

Хвилі згорталися, немов відмотували час.

— Ти це бачила? — прошепотіла вона сама до себе.

Раптом фонтан бризнув угору, розбризкуючи краплі…

які зависли в повітрі.

Не падали.

Не рухалися.

Просто висіли, як скляні намистини.

Ірис відступила, серце стислося.

— Ні-ні-ні… не зараз…

Terra — Земля під ногами не повинна дихати

Терра просто встигла підійти до Ірис, коли відчула під ногами дивне тремтіння —

не землетрус, а щось інше.

Земля під травою… пульсувала.

Кожен удар — тепліший за попередній.

Ритмічний.

Наче серце.

Терра опустилась навпочіпки й торкнулася ґрунту.

— Ти теж це відчуваєш, так? — прошепотіла вона землі, наче старому другові.

Земля відповіла м’яким, але дивним гулом.

Він змусив навіть її, найстійкішу, здригнутися.

Celine — Вітер шепоче там, де нема повітря

Селін бігла до подруг, коли раптом вітер зупинився.

Просто — перестав існувати.І це було ненормально.

Для неї — болісно.

— Вітер… де ти? — тихо покликала вона.

І тоді він повернувся.

Раптово, сильним поривом, але… він не був сам.

У вітрі звучав голос, легше за дотик:

— Ти чуєш мене… але чи ти готова? —

Селін охолола.

Це був не людський голос.

Не голос стихії.

Щось… інше. Hazel — Вогонь бачить ворога першим

Гейзел попросту стояла під сонцем — і її руки стали теплими.

Ну, окей, це не вперше.

Але потім теплість перейшла в жар.

А жар — у біль.

На її долонях самі собою спалахнули маленькі язики полум’я.

— Що за… припини! — Гейзел спробувала погасити їх, але вогонь тільки ріс.

Полум’я тремтіло, ніби боялося.

Ніби бачило щось, чого не бачила вона.

І тільки коли Ірис і Терра стали поруч, вогонь раптово згас, залишивши на шкірі слід

солоного холодного поту.

Wren — Блискавка говорить мовою тріщин

Wren відчула міць раніше за всіх:

електрика у повітрі потріскувала без грози.

Вона підняла руку — і кінчики пальців світилися.

Але не її звичним блиском.

Світло було іншим:І тоді вона побачила:

на асфальті під ногами промайнула тоненька тріщина — така сама, як на стіні вчора.

Вона розходилася, як павутиння, але лише там, де стояла Врен.

— Воно слідує за мною… — прошепотіла вона.— З нами щось не так, — сказала Hazel.

— Це не наші сили ламаються, — відповіла Celine. — Це світ реагує…

— На Сьому, — закінчила Врен тихим голосом. — Це вона. Вона вже тут.

Мовчання повисло над усіма.

І саме в цю мить вітер, земля, вода, вогонь і блискавка…

зашепотіли одночасно.

Так тихо, що це могли почути тільки вони.

— Поспішайте… поки ще не пізно…

нерівним, розірваним, ніби має власну волю.