Розділ 2. “Тріщини, які бачить лише вона

Wren завжди вірила, що її сила — це логіка блискавки: швидка, чітка, гостра. Але сьогодні світ поводився так, ніби логіка перестала на нього діяти.Все почалося на другій парі — аудиторія 3-17, похмура, з миготливим світлом, яке

ніколи не ремонтували.

Викладач монотонно пояснював тему, студенти записували, позіхали, прокручували

стрічку новин.

А Врен ловила відчуття, що хтось дивиться просто крізь неї.

Вона кліпнула — і картинка змінилася.

На іншому боці аудиторії стіна більше не була рівною.

Вона тремтіла, ніби її верхній шар… відставав.

Під ним — шов.

Під швом — темрява.

Під темрявою — рух.

Wren різко підвелася.

— Щось не так? — Terra нахилилася до неї.

— Тут… — Врен вказала на стіну, але вмить збагнула, що інші нічого не бачать. — Ти

не бачиш?

— Бачу що? — Terra звела брови.

Тріщина пульсувала.

Повільно, але ритмічно — ніби серце.

Wren облизала пересохлі губи.

Її пальці мимоволі вивільнили електричний імпульс, зовсім крихітний, майже

невидимий.

Тріщина відповіла.

На мить її краї спалахнули блідо-блакитним — кольором самої Врен.

«Вона мене бачить», — промайнуло в голові.

Ні… це я її бачу. Але чому не вони?

Вона зробила крок ближче.

Кожним сантиметром світ ставав тихішим, ніби хтось вимкнув усі звуки.

— Wren, ти мене лякаєш, — прошептала Celine, але голос долітав ніби здалеку.

І тоді сталося неможливе.ріщина розширилась на міліметр — але цього було достатньо.

Звідти вирвався звук, який не можна описати людськими словами: щось між стогоном,

шурхотом і дитячим шепотом.

Вернись…

Врен смикнулась.

Це був не звук.

Це було думкою.

І ця думка не належала їй.— Все! — Hazel схопила її за руку і рвучко відтягнула. — Ти бліда як крейда.

Wren заплющила очі — й тріщина зникла.

Стіна знову стала стіною.

Світ — світом.

Але щось залишилося всередині неї:

тихий, холодний подих Сьомої, який вона не могла пояснити.

— Там був розлом, — прошепотіла вона. — Я… я його бачила.

Ірис поклала руку їй на плече, намагаючись заспокоїти.

— Ми не сумніваємось у тобі, — сказала вона. — Але чому його бачиш тільки ти?

Wren підняла очі.

Вони блищали не від страху, а від усвідомлення.

— Бо, здається, вона вибрала мене першою.

І десь… дуже далеко… темний ліс відповів тихим потріскуванням.

Ніби теж почув.