ПРОЛОГ. “Перший тріск”

Спершу був звук.

Не гучний — навпаки, майже непомітний.

Та саме такі звуки й змінюють світи.

Тріск.

Як коли лід під ногами починає відходити від берега. Як коли час перестає бути непорушним і згадує, що він теж може зламатися.стота відчула цей тріск зсередини — у тому місці, де колись був її голос, її присутність, її воля. Там, де вона спала так довго, що світ забув її ім’я. Та забуття — не те саме, що смерть. Вона прокинулася. Спочатку — думка. Повільна, важка, немов камінь, що піднімається з дна океану. Потім — пам’ять. Віддалена, розмита, та все ж справжня. А далі — гнів. Бо світ, який вона створила разом з іншими, більше не належав їй. Бо рівновага, яку вони колись заклали в його серце, була змінена. Бо у світі… з’явилася Сьома. Така, якої не повинно було існувати. Вона простягнула свій розум крізь темряву, торкаючись ниток реальності. Магія тремтіла, ніби в страху. Стихії відповідали їй слабкими шерехами — навіть вони знали своє місце перед тими, хто їх створив. Десь далеко, у світі людей, дитина сміялась. Магічний вітер прокотився їй повз щоки — ледь відчутний, невартий уваги. Але саме цей рух вітру був для світу знаком. Творці повертаються. І коли вона — Перша серед них — підняла свій погляд у темряві сплячого виміру, простір перед нею тріснув вдруге.

Ширше.

Глибше.

Небезпечно.

Тепер вона могла бачити крізь нього: міста людей, ріки, дерева, потоки енергії, що

пульсували мов серця.

І дівчину.

Ту, що не повинна була жити.

Ту, що носила силу, якої не мало бути.

Ту, яку вони колись намагались знищити ще до народження.

Її очі прокинулися в темряві — дві зірки, що розколюють морок.

Світ може оглухнути від грому, але завжди починається все з одного маленького тріску.

І цей тріск був початком кінця.