Відтворений запис з щоденника. Квітннь, 1057 рік за імператорським календарем

Нарешті він повертається.

Три довгих роки розлуки, і ось, зовсім скоро, я знову побачу свого брата!

Вітер шалено розвіює моє волосся, б’ючи холодними поривами прямо в обличчя. Але я не звертаю уваги — ні на вітер, ні на те, що мої щоки вже палають від холоду та хвилювання.

Я знаю, що місіс Конері просто збожеволіє, якщо дізнається, що я знову втекла, та ще й так далеко. Але, можливо, мені пощастить. Якщо я встигну повернутися до початку уроку етикету, є шанс, що вона нічого не запідозрить.А якщо й запідозрить… Що ж, у мене знайдеться виправдання.

Сонце стоїть високо в небі, проте його промені ще не такі пекучі, як улітку. Квітневий день сповнений свіжості: повітря прохолодне, легке, насичене ароматом землі, що прокидається після довгої зими. Вітер, хоч і поривчастий, несе не жар, а ніжну весняну прохолоду, ковзаючи по шкірі та змушуючи дрібні пасма волосся вибиватися з-під стрічки, якою вони зав’язані.

Дорога від замку до лісу займає дві години швидкої їзди на коні, і за цей час ландшафт навколо встиг змінитися кілька разів. Спочатку мене оточували м’які пагорби, вкриті першою свіжою травою, серед якої розквітли тендітні фіалки й первоцвіти. Далі вони поступилися місцем широким лукам, всіяним білими ромашками та жовтими нарцисами, що тягнулися до неба. Невдовзі на зміну лукам прийшли пшеничні поля, ще молоді, але вже яскраво-зелені, з ніжними паростками, що колихалися під подихами весняного вітру. Дорога звузилася, петляючи між ділянками, на яких працювали селяни, схилившись над землею.

А тепер, коли я нарешті наблизилася до лісу, його тінь лягла мені на плечі, і навколо стало відчутно холодніше. Заян напружується, коли ми в’їжджаємо під покров дерев, і його важке дихання переривається тихим іржанням.

— Тихо, хлопче, — шепочу я, поплескуючи його по шиї.

Ліс зустрічає мене настороженою тишею. Гілки дерев ще не встигли вкритися густим листям, тож сонячне світло проривається крізь їхнє сплетіння, створюючи на землі химерні візерунки. Десь у далечині чується спів птахів, але він здається приглушеним, ніби вони стежать за мною, не наважуючись порушити спокій цієї місцини. Я прислухаюся — і раптом ловлю уривки голосів. Серце миттєво пришвидшує хід. Не гаючи часу, я спритно зістрибую з сідла, дозволяючи Заяну залишитися на невеличкій галявині серед дерев. Він нервово тупає копитом по вологій землі, але я лише стискаю руків’я кинджала й крадькома рушаю вглиб лісу, уважно вдивляючись у напівтемряву між стовбурами.

Нарешті я побачила його. Серце підскочило, а по тілу пробігло приємне тепло, що розлилося від кінчиків пальців до самого горла. Він стояв у кількох кроках від мене, повернутий спиною, і щось спокійно говорив, хоча поруч нікого не було видно. Його постать була такою ж знайомою, як і три роки тому, і водночас здавалася іншою. Він виріс, змужнів, але залишився тим самим братом, якого я пам’ятала. Його русяве волосся, завжди трішки скуйовджене, виблискувало на сонці медовими відтінками, а коли він трохи повернув голову, я побачила знайомий теплий відблиск у його янтарних очах — таких самих, як і в мене. Зненацька мене охопило нестримне бажання підкрастися і налякати його. Це була наша дитяча гра, в яку він завжди перемагав, підстерігаючи мене в темних коридорах замку або за дверима моєї кімнати. Тепер нарешті випала нагода взяти реванш. Я усвідомлювала, що подібна витівка могла коштувати мені голови. Мій брат, навчений бойового мистецтва, мав би миттєво відреагувати на будь-яку загрозу, а я ризикувала нарватися на удар, не встигнувши й оком змигнути. Але коли я помітила, що його меч безтурботно спочиває, спертий на одне з дерев, на губах з’явилася лукава посмішка.

Це був мій шанс.

Безшумно, як тінь, я вислизнула зі свого укриття, ступаючи так легко, що навіть сухе листя під ногами не видало мого наближення. Вітер шелестів у верхівках дерев, змушуючи гілки хитатися й кидати рухливі тіні на землю, а я використала цей природний шум, щоб злитися з навколишнім середовищем.

Одним плавним рухом я вихопила кинджал. Лезо миготіло у променях сонця, але я тримала його низько, щоб не видати себе передчасно. Ще один крок — і між нами не залишилося відстані.

Я підняла кинджал і, перш ніж він встиг хоч щось відчути, легенько торкнулася холодним лезом його шиї.

— Ти все такий же необачний, — промовила я тихим, майже муркотливим голосом, нахилившись до самого його вуха.

Я відчула, як його дихання на мить урвалося. Його серце, що билося швидко від розмови чи думок, сповільнилося, коли він впізнав мій голос.

Я ледь помітно усміхнулася, задоволена собою, і плавно опустила лезо.

Не встигла я й кліпнути, як брат різко розвернувся, і в наступну ж мить мене охопили сильні, теплі обійми.

— Ти так виросла, — прошепотів він мені у волосся, і в його голосі вчувалося щось більше, ніж просто подив. Ледь відчутна нотка смутку, змішана з гордістю, змусила мене ще міцніше притиснутися до нього.

Яскрава посмішка не сходила з наших облич, навіть коли я заплющила очі, дозволяючи собі хоч на мить поринути в це тепло, яке так довго було недоступним. Його обійми були міцними, нерозривними, ніби він боявся, що варто лише трохи послабити хватку — і я зникну.

Я ж не могла розімкнути рук першою, бо тоді довелося б визнати, що цей момент закінчується, що наша зустріч не зупинила час, а всього лиш уповільнила його хід. Я так скучила за ним, що лише зараз зрозуміла, наскільки сильно мені його не вистачало всі ці три роки.

Здавалося, тільки тепер із глибини душі зникла порожнеча, яку я носила в собі всі ці роки. Він був частиною мене, так само, як я була частиною його. Ми завжди були пов’язані невидимою ниткою, що не слабшала навіть попри відстань, але лише зараз, стоячи в його обіймах, я відчула, що знову стала цілісною.

За якийсь час він поволі відпустив мене, уважно розглядаючи моє обличчя, ніби вперше бачив. Його погляд затримався на кожній деталі, ніби намагався впізнати мене після довгої розлуки. Він поїхав, коли мені було тринадцять, і за ці три роки я змінилася. Моє обличчя стало більш витонченим, риси стали чіткішими і виразнішими. Очі, що колись були дитячими, тепер мали більше глибини, і, здавалося, відображали всі переживання, що накопичилися за цей час. Шкіра була світлою й рівною, а губи, хоч і залишалися ті самі, злегка підкривалися в усмішці. Мої вилиці стали помітнішими, а погляд — більш впевнений. Я вже не була тією дівчинкою, яку він залишив три роки тому.