Початок

— Дідусю, можна я піду пошукаю книжку, як минулого разу? — запитала Ліна, і в її блакитних очах загорівся вогник, немов відблиск зірок у нічному небі. Її голос бринів, мов легкий дзвін срібного дзвіночка, а кожен рух — легкий та граційний.

Старий бібліотекар повільно підвів голову. Його обличчя було зморшкуватим, мов пергамент древніх манускриптів, а в очах плескалося щось глибше за пам’ять — туга, сповнена ніжності.

— Звісно, Ліно, — прошепотів він, усміхаючись крізь тінь давніх втрат. — Але будь обережна зі старими томами. Деякі з них… старіші за цю бібліотеку.

Його голос став м’якшим, та в ньому все одно вчувалося попередження.

Ця бібліотека була її всесвітом. Місце, що ззовні здавалося лише тісною книгарнею у провінційному містечку, всередині приховувало тисячі історій, кожна з яких могла бути порталом. Вона ж — володарка цього царства. Після смерті батьків її життя змінилося, але саме тут, серед пахощів старого паперу, вона знайшла нове серце — дідусеву любов і безмежну магію слова.

Ліна легко ковзала між стелажами, немов вітряна тінь, що знала кожен їхній подих. Її пальці м’яко ковзали по корінцях книг, аж раптом один том зупинив її.

Книга була дивна: вкрита старою шкірою, потемнілою від часу, а на обкладинці замість назви — лише ім’я: “Ліна”. Її власне ім’я. Не більше, не менше.

— Що це?.. — прошепотіла вона, торкаючись обкладинки. Пальці мимоволі тремтів. — Щоденник? Але чий?

Книга мовчала. Але від неї виходило легке тепло, мов серце під шкірою. Її цікавість — та сама, що вела її по життю — перемогла. Вона пригорнула том до грудей і рушила до свого улюбленого куточка.

Місце, де вона завжди читала, здавалося зачарованим. М’який диван, подушки, власноруч пошиті м’які іграшки — герої з її уяви. Вони мовчки чекали на нову історію, і кожен, здавалося, знав, що сьогодні буде щось незвичайне.

Світло лампи було золотим, наче сонце, збережене в ліхтарі. Вона вмостилася зручно, відкрила книгу — і слова на сторінках наче засвітились, ожили, потягнули її за собою… Перша сторінка. Друга.

— Це не щоденник… — прошепотіла вона. — Це…

Але не встигла подумати далі, як рядки на сторінці змінилися. Вони впліталися у візерунки, що повільно піднімалися над папером, мов туманні літери. Зображення… вежа з білої кам’яної гірської породи, ліс, повний срібнокрилих звірів, і… обличчя.

Чиєсь обличчя, прекрасне і сумне. Її очі були темні, як нічне небо, але в них жевріло світло — світло, яке вона чомусь упізнала.

Вона не знала, хто це, але серце здригнулося. Немов згадало когось, кого вона ще не зустрічала.

Книга більше не була просто книгою. Вона стала дверима.

І коли Ліна торкнулася сторінки, світ навколо здригнувся.

А в її вухах прозвучав голос — далекий, шепітний, та водночас дивно знайомий:

— Я чекала на тебе, Ліно.