1

Остап чекав на Уляну біля бібліотеки лише п’ять хвилин, але по його відчуттях — усі тридцять. Долоні пітніли, наплічник здавався важив тонну, а шарф колов шию. Важко зітхнувши, Остап перевів погляд із масивних дверей з облущеною фарбою на вікно бібліотеки. Був кінець грудня, але снігом і не пахло, натомість мряка не закінчувалась, дощ ішов майже постійно, а холодний вітер лише доповнював цю неприємну картину. Не дуже романтично, – подумав Остап, але це був останній день, коли він міг запросити Уляну на танці.

Минуло ще п’ять хвилин, і дівчина нарешті винирнула з бібліотеки.

— Вибач за затримку, дуже хотіла вхопити різдвяну історію, — промовила Уляна, усміхаючись.

— Уже зібралася до бабусі?

— Так, я за нею скучила, але їхати на всі канікули не хочеться.

Вони вийшли на вулицю. Дощ нарешті припинився, а з-за хмар несміливо виглянуло сонце. Остап вирішив, що це знак. Але як запитати? З чого почати? Він так занурився у свої думки, що не відразу почув, про що говорила Уляна. Спантеличено глянувши на неї, перепитав:

— Що ти казала?

— Я питала, які в тебе плани. Що будеш робити ці тижні? Ваші тренування будуть?

Остап дивився на неї — на гарне обличчя, на шапку з помпоном, на руки в рукавичках, що стискали книжку — і раптом випалив:

— Якби ти була книгою, то якою?

Уляна подивилася на нього, як на хворого.

— Ти себе добре почуваєш?

— Так… просто ти ж любиш читати, і все це… — він невпевнено обвів рукою навколо неї.

— Ну, я б була книгою спогадів, — усміхнулася Уляна.

— Типу щоденника? Як у Тома Редла?

Уляна засміялася.

— Щось на кшталт. Я б хотіла бути книгою, яка не просто розповідає історію, а показує спогади: як моя бабуся вперше пішла на танці, як мама зустріла тата, як мій брат уперше вдарив по м’ячу…

— Книга спогадів… — задумливо повторив Остап.

Вони вже дійшли до її під’їзду, і хлопець зрозумів: або зараз, або ніколи.

— Може, додаси у свою книгу спогадів щось і про себе? Наприклад, як тебе вперше запросили на танці.

Уляна почервоніла, зробила кілька кроків уперед і поцілувала Остапа.

— Краще додам це, — усміхнулася вона. — Зайдеш о 17-й.

Вона швидко забігла до під’їзду. На вулиці пішов сніг.