8

    Кряхтячи, Віктор піднявся. Голова все ще крутилася. Ще й рана, здобута в битві при Пурі, почала сильно докучати. Щоб якось відволіктися, Віктор спробував заговорити до свого конвоїра, який тримався на кілька кроків позаду. 
    - То що ти збираєшся робити?
    - А хіба не очевидно? Уб’ю Максима, коли він з'явиться. 
    - Хвилину тому ти звав його побратимом. 
    - Бо ми з одного ордену. І він захищав людей, доки не пішов за своїм магістром і не вбив ту, що дала нам усім життя. 
    - То ти хочеш помститися за богиню?
    Незнайомець мовчав. Вони пройшли у будівлю залізничного вокзалу. Посеред зали очікування з вирваним горлом лежав Децій. Якщо не рахувати Дмитра Перухова, то з цим чоловіком Віктор спілкувався найбільше, відколи прибув у місто. 
    - Ну, можна й так сказати, - нарешті порушив мовчанку лицар, вириваючи дванадцять нуль двадцять шість з роздумів, - вбити того, хто вбив богиню, і кого не зміг убити сам Мамай. 
    - То це все заради слави затіяв? - від несподіванки Віктор навіть зупинився прямо перед дверима депозитарію. 
    - Ти мене геть за психа маєш? Хто в здоровому глузді задумає таке? - Він щитом відсунув Віктора в бік і протиснувся до приміщення. - Просто все пішло трохи за планом. 
    - Біля кургану ти вбив дитину! 
    -  Він уже був мертвий. Максим був телепатом. Одним з найсильніших у свій час. А після смерті богині вони всі подуріли.  У мене був захист, - він потряс щитом, - і в тебе... чим там вас машина наділяє. А хлопцеві випалило мізки одразу. Можна сказати, що я виявив милосердя. Відчиняй кляту валізу! Де вона тут? 
    Валіза лежала там же, де Віктор бачив її востаннє, ніби чекала, що господар повернеться з клятими документами і забере її. 
    - Ось. Сам відчиниш. 
    Хлопець підійшов до валізи, а потім без попередження вдарив Віктора щитом. 
    - Відкривай. Кляту. Валізу. 
    Від удару Віктор упав на підлогу. А ще відчув, як щось врізалось йому в груди. "Пугач", пістолет Непоціана. План, більше схожий на безумство, виник у Вікторовій голові ніби марення, але коли бомбард-капітан піднявся, то точно знав, що робити. 
    Він без проблем відчинив валізу і дістав з неї розшитий срібними нитками шкіряний футляр і протягнув його лицареві. Той шарахнувся, як від чуми, але швидко взяв себе в руки. 
    - Ти казав, у тебе з собою є. Поклади їх усі в купу. 
    Віктор виконав наказ зі зразковою покладистістю. 
    - Що далі? - єлейним голосом запитав він. Потрібно було поводитися звичайно, але Віктор нічого не міг з собою зробити.
    Хлопець мовчав. Він ще раз заглянув у Вікторову валізу. Серед речей трохи безсистемно лежали патрони до "Сапсана". На них лицар і вказав пальцем. Трохи незграбно, бо меча з рук він так і не випустив. 
    - Їх теж клади. 
    Віктор знову підкорився. З вулиці донеслося гучне "Бам", якраз коли він вже закривав футляр. Дванадцять нуль двадцять шість пропустив його повз вуха, а от його опонент помітно занервував. 
    - Давай швидше, - гарикнув він, хоча Віктор уже все зробив. 
    - То що далі? 
    Хлопець не відповів. Він обійшов стійку і всівся на стілець, на якому до цього сидів черговий офіцер. Потім піднявся і пішов за стелажі, після чого відразу повернувся і відійшов у кут так, аби бачити вхідні двері. 
    Дивлячись на це, Віктор все краще розумів, що подальшого плану не було. Була чиста імпровізація, можливо навіть з самого початку. 
    - Як тебе звуть хоча б? - запитав він, щоб хоч якось розбавити обстановку. 
    - Кирило, - буркнув хлопець. 
    - Скажи чесно, Кириле, що ти плануєш робити далі? - Віктор поставив футляр біля валізи, після чого відійшов трохи подалі і сперся на стійку ліктями так, аби однією рукою залізти у внутрішню кишеню піджака. 
    Хлопець свердлив поглядом вхід, тож Віктор обхопив руками рукоять "Пугача" і продовжив рівнішим тоном. 
    - У тебе ж насправді немає плану. Ні такого, що пішов правильно, ні того, що пішов не так. Ніякого. Ти навіть не знаєш, чи той виродок нас знайде. 
    - Стулися, - прошипів Кирило, не відриваючи погляд від дверей. Але Віктор вже намацав болючу тему і продовжував провокувати лицаря. Стріляти зараз було ризиковано, бо той міг закритись щитом. І вогнем він кидатись не ризикне, аби не зачепити імпровізовану бомбу. Єдиний спосіб прикінчити виродка - підійти ближче. Нехай навіть і на відстань удару меча.  
    - Ти приїхав сюди раніше за інших, сподіваючись обскакати своїх побратимів, а сам начудив так, що навряд чи тебе хтось погладить по голівці, навіть якщо в тебе все вийде.
    - Я сказав: стулися! - Кирило нарешті відвів погляд від дверей. Він дивився на дванадцять нуль двадцять шість з розгубленістю, яку відчайдушно намагався видати за лють. 
    - І цей бар'єр. Яка його функція?  Нахолери ти його взагалі поставив? Чи це був не ти? 
    - Бо він не хотів, аби я втік, - промовив від дверей обтягнутий шкірою скелет. 
    Поява нової дійової особи вибила Віктора з колії. Він на мить розгубився і дістав "Пугач" раніше задуманого. Тепер зброя безпорадно переводилася з одного на іншого, але обидва опоненти не звертали на це жодної уваги. 
    - Це наш шанс, - крикнув Кирило, розвертаючись до нового супротивника і стаючи в бойову стійку, - кинь в нього вибухівкою!
    - Вибухівкою? В мене? То ж я не зробив тобі нічого поганого! 
    Немертвий маг продовжував відгороджувати єдиний вихід і виглядав дуже здивованим. 
    - Кидай! - крикнув Кирило.
    - Та пішов ти! - відповів Віктор.
    Максим засміявся і кинувся на Кирила. Той спробував відгородитись щитом, але немертвий вирвав його разом з рукою і схопив молодого мага за горлянку. 
    Навіть у такому стані Кирило продовжував боротися. На його мечі почало розгоратися полум'я, і він встромив клинок прямо в груди соратнику Мамая. 
    Немертвий відкинув супротивника в стіну, ніби тарілку з несмачним обідом, й обома руками обхопив палаюче лезо, після чого без проблем витяг його з власного тіла. 
    - Цікава іграшка, - сказав він, перш ніж встромити меча Кирилові в спину. 
    Весь цей час Віктор намагався обережно пробратися до виходу. Йому це майже вдалося, але після розправи над молодим лицарем, повсталий нарешті звернув на нього увагу. 
    - Куди це ти зібрався? - буденне питання змусило Віктора розвернутись на місці й навести пістолет на опонента. 
    - Це ж не спрацює, - промовив Максим таким тоном, ніби пробачав Віктору його дурість.
    - Подивимось? - Дванадцять нуль двадцять шість трохи змістив приціл і натиснув на гачок. Куля влучила у циліндр, який досі стояв біля валізи. Вибухова хвиля винесла його в коридор разом з дверима. Перед настанням темноти він устиг помітити вираз здивування на обтягнутому шкірою черепі. А може просто здалося?
    В себе Віктора привів звук, схожий на те, ніби розбили тарілку. Тільки велику, розміром з місто.
    Очі заледве відкрилися, але все ж сили підвестися знайшлися, хоча все тіло й боліло. 
    Жодного мага ніде не було, натомість усе довкола покривав осідаючий золотавий пил і дивна тиша. Чомусь він лежав не у коридорі біля депозитарію, а на пероні, вкритий тим самим золотим пилом, що віддалено нагадував дрібну луску. В руці він все ще стискав "Пугач".
    - Агов! - позвав Віктор, просто аби впевнитись, що він не оглух від вибуху. Ніхто не відповів. Ніхто не кинувся, мов навіжений. І куполу над містом теж не було. 
    З кряхтінням Віктор зліз із перона на колію і поволі пішов туди, звідки приходять паротяги.