7

    Першим поштовхом Віктора було вистрибнути у вікно, але він не ризикнув. Загалом чоловіків було троє, як і зарядів у "Сапсані", але в тісній готельній кімнаті алхімічний туман після перших двох пострілів перетворить сутичку у випробовування сліпої удачі. Та й чи варто було взагалі їх убивати? 
    Роздумуючи над цим, Віктор на ходу перевірив зброю і вилетів у коридор. Внизу вже чулися розгнівані голоси, тому він встиг добігти до сходів почав підійматися ними вгору. Вочевидь, в холі це почули і зробили якісь висновки, бо не встиг дванадцять нуль двадцять шість дістатися навіть третього поверху, як почув гупання трьох пар армійських чобіт. 
    Довелося пришвидшитись, наскільки це можливо, тож коли Віктор нарешті відкинув люк і виліз на дах готелю, над шостим поверхом, то дихав, ніби загнаний кінь. 
    Слідом вибрались троє переслідувачів. Вони одразу розійшлися пологим дахом врозтіч, беручи свою ціль у лещата. 
    - Хлопці... - віддихуючись, почав Віктор, - давайте без... необдуманих дій, - для надання ваги власним словам він дістав із кобури "Сапсан", але залишив зброю націленою вниз.- Якщо щось не так - я готовий до діалогу. 
    - Зараз ми тобі покажемо діалогу, - озвався молодик з перебинтованою рукою, і Віктор нарешті згадав, де його бачив, - зараз ми... - закінчити він не встиг, адже з люку, кряхтячи, почав вибиратися  дід у капелюсі, який до цього кожен день сидів у фойє готелю. Капелюха на ньому не було, зате в руках був жезл, кінець якого палав рубіновим світлом. 
    - Сучі діти сучих батьків, - виголошував старий, намагаючись впоратись із драбиною. Вочевидь, вік робив це завдання не таким легким. 
    - Добирай слова, діду, а то зараз теж отримаєш, - обернувся до старого один з переслідувачів. 
    На мить старий завмер, після чого розійшовся ще дужче, продовжуючи свою боротьбу з драбиною. 
    - Ти молокосос облізлий! Ти ще цицьки мамкиної в очі не бачив, коли я ці стіни обороняв. Це ти в мене отримаєш.
    - Ти кого молокососом обізвав! - розлютився молодик. Він підійшов до люка і підняв ногу, аби заштовхати діда назад у готель. 
    Далі сталося одразу дві речі. Спершу прозвучало гучне "Бам", і брижі, що до цього періодично перетинали купол з одного краю на інший, почали хаотично переміщуватися по його поверхні в різних напрямках. Це ненадовго відволікло усіх присутніх і, мабуть, змусило старого зашпорхнутися, бо він якось дивно нахилився, а червоний промінь від його жезла зніс "молокососу" голову. 
    Останнє змусило Вікторових переслідувачів обернутися. 
    - Ти шо, діду? Діду, ти шо? - розгублено пробурмотів поранений. 
    Дванадцять нуль двадцять шість і сам був шокований, хоча ці хлопці явно мали щодо нього недобрі наміри. Лише старий не надав цьому хоч якогось значення, а спокійно вибрався на дах. 
    - Ну що, - сказав він, поклавши одну руку на пояс і навівши жезл на всіх присутніх, - готові до уроку дисципліни?
    Витрачати час на балачки ніхто не став. Двоє молодиків одночасно звідкись дістали дротики з довгими пласкими лезами і запустили їх в діда. Той спритно, як для свого віку, ухилився від обох і спробував знову застосувати жезл, але його опоненти були вже поряд, змушуючи його задкувати. Відступ трохи збив приціл, і червоний промінь пройшов дуже близько від Віктора. 
    Це допомогло скинути заціпеніння. Боком, стараючись не випускати бійців з поля зору, він підійшов до протилежного краю даху. Сусідня будівля була недалеко й такої ж висоти і з таким же майже пласким дахом. Вперше виникла подяка суворим армійським стандартам. 
    Віктор ще вагався, коли червоний промінь відсік одному з молодиків ногу. Спостерігати далі було не варто, тому дванадцять нуль двадцять шість заховав зброю в кобуру і стрибнув. 
    Це виявилося легше, аніж він уявляв, і вже за хвилину Віктор відкинув такий самий люк і пірнув у зовсім іншу будівлю. Важко сказати, яке було її функціональне призначення. Перші ж двері від сходів були відчинені. Крізь них було видно, як жінка завзято забивала сокирою чоловіка, що валявся на підлозі без руху. Побачивши новоприбулого, вона облишила марну справу й кинулась на нову ціль. Віктор вистрілив не задумуючись. Куля відкинула жінку, але не вбила. Добивати її він не став, а швидко спустився сходами, перескакуючи через дві, а то й три сходинки, і вибіг на вулицю. Ніби в інший світ. Ще кілька хвилин назад усе було спокійно, і скрізь бродили меланхолійні місцеві жителі, а зараз довкола лунали крики і гарчання. Звуки ударів і руйнувань наповнювали простір. Люди і рідкісні представники інших рас просто чіплялися один одному в горлянку там, де були. 
    Один із перехожих кинувся на Віктора, стискаючи в закривавленій руці уламок скла, і отримав кулю прямо в голову. 
    "Залишився один постріл", - відсторонено подумав Віктор частиною свідомості, доки решта його розуму в паніці металася всередині голови, намагаючись збагнути, що власне відбувається. 
    Він прикінчив ще когось, доки відходив у вузький простір між будинками, через який нещодавно перескочив. Тут можна було перезарядитись і трохи подумати. Перше вдалося майже без проблем, а от з другим було важче. Думки ніяк не хотіли вкладатися в хоча б якусь послідовність. Довкола відбувалося щось дивне і жахливе. Теперішня поведінка людей ніяк не в'язалася з байдужістю минулих днів. 
    Віктор повільно сів на землю, впираючись спиною в стіну. Довкола бушувало безумство, а він просто сидів і розглядав стіну навпроти. Схоже, що спокій мешканців міста-фортеці номер сім нарешті добрався до несправжньої людини, полишивши усіх інших. 
    Десь билися і помирали. Чутно було брязкіт заліза і гуркіт каміння. Ще один "Бам" змусив Віктора підняти погляд. Небо частково заволокло димом, тому розгледіти купол не вдалося. Натомість він побачив генерал-коменданта. Той стояв на даху готелю, обмазаний кров’ю, і дивився вниз. В одній руці він стискав спис, а в іншій - якийсь клунок. 
    Деякий час вони мірялися поглядами, після чого командир міста-фортеці просто стрибнув униз. 
    Віктор встиг піднятися, коли Федір Списолез приземлився на ноги неподалік від нього. 
    - Пам'ятаєш, що я тобі обіцяв? - прохрипів він, кидаючи свій пакунок Вікторові під ноги так, ніби не пролетів щойно шість поверхів, а прогулювався вулицею. 
    Пакунком виявилася голова Раави. Принаймні інших рабатів у Місті фортеці бути наче не могло. Генерал-комендант тим часом продовжив:
    - Що я тебе придушу, - він поглянув на спис у своїй руці, після чого перекинув його тупим кінцем у бік Віктора. 
    - Але я не... - спробував викрутитись дванадцять нуль двадцять шість, проте рукоять списа вже летіла йому в живіт. Він спробував ухилитися, але у вузькому просторі між будинками  це було доволі важко, тому держак замість живота влучив у печінку, змушуючи Віктора скрючитись від болю. 
    Генерал-комендант миттєво опинився поряд і, схопивши за волосся, витяг на вулицю, після чого кинув Віктора на бруківку, всівся зверху і, вперши держак списа тому в горло, почав виконувати свою обіцянку. 
    Віктор совався і пручався, але старий вояка з невідворотною методичністю перекривав йому повітря. На вимазаному кров’ю обличчі при цьому не було жодної емоції, що робило ситуацію все більш страшною.  
    В очах Віктора потемніло, коли тиск неочікувано зник. Він перекотився на бік, судомно намагаючись вдихнути таке солодке повітря. 
    - Живий, нелюде? - прозвучало звідкись збоку питання, коли Віктор нарешті зміг піднятися навколішки. 
    В очах трохи прояснилося, тож можна було розгледіти свого рятівника. 
    Неподалік від Віктора стояв юнак, від сили років дев'ятнадцяти, озброєний мечем і щитом. Майже повністю одягнений в чорне, він нагадував би тінь, якби не крилатий пес на блакитному тлі, вишитий на грудях його куртки. 
    Замість відповіді дванадцять нуль двадцять шість повернув голову вбік проходу, з якого його щойно витягли. Заряджений "Сапсан" валявся там. 
    - Е, ні, - промовив рятівник і навіть трохи посміхнувся, - так діла не буде. 
    Він змахнув мечем, і з його леза в простір між будівлями злетів невеличкий вогняний шар, що розжареною каплею впав на пістолет. За мить набої детонували і зброя вибухнула, змушуючи їх обох прикрити очі. 
    - То що ти збирався робити з Максимом? - запитав хлопець, коли жар від вибуху трохи осів. 
    - З ким? - не зрозумів Віктор. Піднятися на ноги він все ще не міг, а тому сів прямо на бруківку, трохи підібгавши ноги і повернувшись в бік представника ордену щита. 
    Того, схоже, влаштовувало, що співрозмовник дивиться на нього знизу вгору, тому він не поспішав ані підходити ближче, ані пропонувати якусь іншу допомогу. 
    - Мій побратим, який був запечатаний у кургані. Що ти збирався з ним робити? 
    Віктор не відповів. Він оглядав вулицю. Його погляд упав на генерал-коменданта. Старий був більше схожий на шматок вугілля, і впізнати його можна було завдяки блискучому спису, увитому виноградною лозою, який він все ще стискав у руці. 
    Погляд продовжив блукати вулицею. Вона була усіяна трупами. Більшість була схожа на генерал-коменданта, але траплялися і поламані, з пробитими головами чи грудьми. А ще траплялися розрубані навпіл. 
    - Це ти вбив серпента, - замість відповіді на питання прохрипів Віктор. - У місті, що так відчайдушно тримається за списи, подаровані богинею, ти єдиний, у кого є клятий меч. 
    - Суперечливе твердження, але загалом ти правий. - Каяття на обличчі невідомого не було й близько. Натомість там проглядалось щось схоже на задоволення. 
    - Ти ж мав захищати людей. Ваш орден...
    - Не треба читати мені моралі, нелюде. Я задав тобі питання, і якщо ти на нього відповіси, то матимеш шанс подохнути так, як інші з твого роду. Що ти збирався робити біля кургану? 
    - Закопати жолуді.
    - Скільки їх?
    - При мені два. Решта у валізі. 
    - Валіза в готелі.
    Віктор покрутив головою. Більше щоб розігнати туман, ніж заради відповіді. 
    - В депозитарії. Але без документів нам її не віддадуть, - додав він єхидно, змусивши лицаря засміятися. 
    - Бачу, ти вже прийшов до тями. Пішли, покажеш свою валізу.