6

    Переміщення у наступний день здалося миттєвим. Ось Віктор, злий як сто собак, лежить у своєму номері, освітленому лише очима богині. А ось уже ранкове сонце танцює на його обличчі, змушуючи прокинутись. 
    - А бодай йому, - буркнув Віктор, перевертаючись на інший бік. Злість з учорашнього вечора трохи притихла, але не розвіялась остаточно, тому довелося вставати і збиратися. 
    Поснідати дванадцять нуль двадцять шість вирішив уже в потязі, тож без зайвих церемоній відправився прямо на залізничний вокзал. 
    Варто було б повідомити пана Дмитра про смерть його помічника, але зробити це у Віктора не вистачило духу, тому він пішов одразу до каси.
    - Так не буде потягів, - спокійно повідомила йому песиголовиця, що мала продавати квитки. 
    - І довго не буде?! - роздратовано перепитав Віктор. Цей спокій вже починав сильно дратувати, і, якби не біль у лівій руці, він схопився б за зброю.  
    - Не знаю, - ледь не прошепотіла песиголовиця, - доки бар'єр не зникне, потягів не буде. 
    - Що ще за бар'єр? Звідки він взявся? Не морочте мені голову! Або давайте квиток на найближчий потяг, або... - наступними словами він мав сказати, що піде до начальника вокзалу, але вчасно згадав про Непа і про те, що навряд чи зможе дивитись в очі Дмитру. 
    - Я можу видати вам квиток без дати, - спокійно зауважила жінка на касі, - але без самого потяга це буде не більше ніж папірець. 
    Віктор роздратовано гепнув кулаком по стійці каси, після чого розвернувся і покинув будівлю залізничного вокзалу. 
    На вулиці він зупинився і набрав повні груди, аби заспокоїтись, але замість повільного видиху повітря вийшло майже зі свистом. 
    - Що за... - прошепотів Віктор, спостерігаючи, як по небу проходять жовтуваті брижі, окреслюючи прозорий купол, що накривав, здається, усе місто і навіть його околиці. 
    - Та оце вночі з'явився, - відповів на запитання чоловічий голос, - як вежа серпента впала. 
    Віктор обернувся. Біля входу підпирав стіну офіцер, з яким вони нещодавно стикнулися в депозитарії. Пригадати його ім'я не вдалося, окрім того, що він був названий на честь когось із кришталевих імператорів. 
    - Вежа серпента впала? - шоковано перепитав Віктор. 
    - Ага. Розлетілася, як цукрова пудра. Можеш піти подивитись. - Офіцер дістав з кишені і відкрив портсигар. Той виявився абсолютно порожнім, - я б сам пішов, але туди вже Гаврила зранку забрали. То мушу тут бути, - він сховав портсигар назад у кишеню, - на посту. 
    Роздратування тут же відступило. На передній план вийшла цікавість. 
    На щастя, вежу, коли вона ще стояла, Віктор бачив, а тому дорогу в те місце приблизно знав. Шлях не зайняв багато часу, і вже скоро він опинився на великому відкритому просторі посеред міста-фортеці. Довкола снували військові і цивільні, а неподалік Віктор навіть побачив самого генерал-коменданта. Старий, як і решта, бродив по площі і дивився здебільшого під ноги, тому Віктор не став тікати, а замість цього взявся оглядатися довкола. 
    Уламки вежі були на диво однакового розміру. Вони рівномірно вкрили місце довкола, не нашкодивши будинкам поодаль, адже серпенти не любили сусідів. Вони взагалі нікого і нічого не любили, окрім своїх веж. Схоже, що муніципальні маги вже перевірили уламки і не знайшли жодних слідів пасток чи чогось подібного, тому місцеві вже почали потроху розтягувати жовтувате каміння. У самому центрі військові розкопали господаря і уважно його оглядали. Віктор зайнявся тим же. Його не проганяли, хоча в нього не було ані причин, ані повноважень тут знаходитись. 
    Тринадцятих дітей богині він ніколи не бачив, але читав описи, тому приблизно знав, як раса проклятих має виглядати. 
    Виглядав мрець кепсько. Обидві руки в нього були відрізані по плече. Дбайливі люди навіщось поклали їх у ті місця, де вони мали знаходитись, тож навіть після смерті хазяїн вежі наганяв страх. Принаймні втричі ширший в плечах за Віктора, серпент не мав ніг, натомість від поясу починався довгий і масивний зміїний хвіст. Обличчя з лівого боку перетинала вертикальна рана, що зачепила око. У грудях було три вузькі отвори, наче хтось хотів пробити серце, та не знав де воно, тому мусив вгадувати. Але найстрашніше було те, що на велетенському змієподібному тілі не було жодної лусочки. Всі ці деталі, дивні самі по собі, разом складалися в ще більш дивну картину. Пошматованого і освіжованого серпента його ж родичі залишили посеред населеного міста.
    - Чого ж за тобою ніхто не прийшов? - забувшись, вголос промовив Віктор. 
     - Через бар'єр, - відповів генерал-комендант, який неочікувано наблизився і відволік Віктора від огляду тіла. - Він перед смертю поставив бар'єр, через який не можна вийти. А може і увійти, не знаю.
    Старий теж уважно оглядав покійного. За співрозмовником він слідкував хіба краєм ока, тому Віктор зробив крок убік. 
    Генерал-комендант тут же перевів на нього погляд. 
    - Послухайте, капітане тисячу двісті, чи як вас там, - він зробив крок у бік несправжньої людини, не відриваючи від того немигаючого погляду, - вежа стояла тут століттями. Вона нікому не заважала і була своєрідним талісманом для міста. А також певним знаком моєї репутації. 
    Коли він зупинився, до Віктора лишалося менше двох кроків. 
    - А свою репутацію я ціную дуже високо. І якщо я дізнаюся, що ви якось до цього причетні... - він зробив паузу, ніби дозволяючи опоненту додумати погрозу самому, але врешті-решт продовжив, - не буде ні карцеру, ні суду, ні арешту. Я тебе просто придушу. 
    І, не чекаючи відповіді, старий вояка розвернувся і продовжив свій обхід.
    Зробивши висновок, що дивитись тут немає на що, Віктор вирішив покинути руїни і подивитися на сам бар'єр. Його трохи трясло після розмови з генерал-комендантом, тому прогулятися видалося чудовою ідеєю. 
    Перший зустрічний патруль без зайвих запитань розказав йому, де і як можна швидко покинути місто й уже за пів години дванадцять нуль двадцять шість спокійно йшов у бік напівпрозорої плівки на горизонті. 
    Бар'єр був просто перед носом. Віктор не ризикнув торкнутися, тому спочатку кинув камінець. Той відскочив. Камінець побільше - також. Тоді Віктор кинув гілку, ніби спис. Теж ніякої реакції. Навіть дістав з кишені один з циліндрів, що постійно носив з собою, але нічого зробити з ним не встиг.
     - Розважаєшся? - прозвучав голос за спиною.
    Віктор обернувся. За кілька кроків від нього стояла Раава. На відміну від минулого разу, тепер вона була одягнена, як і личить рабату - шкури і намиста із зубів. 
    - Ти що тут робиш? 
    - Прийшла подивитись на бар'єр! 
    Віктор демонстративно озирнувся. 
    - Чому саме тут? 
    - Бо я за тобою стежила. 
    - Навіщо?
    - Мені потрібна твоя кров. 
    По спині Віктора пройшов холодок. 
    - Навіщо? 
    - Щоб спробувати його зруйнувати. Моя не підходить. Людська теж. Як і усіх інших істот, що я змогла тут знайти. Усіх, окрім однієї. Кров несправжньої людини може подіяти. Або ні. Не дізнаємося, доки не спробуємо.
    Раава стрибнула прямо з того місця, де стояла. Віктор вихопив "Сапсан", але вистрілити не встиг. Кістяний ніж пройшовся по зовнішній частині руки, змусивши викинути зброю. 
    Чоловік різко крутнувся на місці, намагаючись вдарити шаманку, але та вже стояла біля бар’єру й уважно розглядала кістяного ножа, на якому залишилося кілька крапель крові. 
    - То тобі потрібна не вся кров, - сказав він з полегшенням. 
    Раава обернулася і подивилася йому в очі, змусивши Віктора зробити крок назад. Вся її поза свідчила про жагу убивства, яка, однак, була цілком контрольованою. 
    - Звісно, не вся. Тоді б ти вмер. - Вона обернулася до бар'єру і приклала палець, яким мить назад зібрала кров Віктора з леза. - Якби мені потрібно було твоє життя, я б так і сказала. А може й не сказала.
    Шаманка завмерла. Віктор підійшов ближче й побачив, що вона стоїть з заплющеними очима і щось шепоче. Її довгі вуха, більше не зв’язані на голові, тріпотіли на вітрі, якого чомусь він сам не відчував. 
    Досить довго нічого не відбувалося, тому Віктор підняв і перевірив зброю. Абияк перетягнув рану хусткою і почав просто ходити довкола, стараючись, однак, не випускати Рааву із поля зору. 
    Врешті та відняла руку й повернулася до нього. Виглядала шаманка виснаженою і здавалося, що от-от упаде. Так і сталося. Вже за мить одягнена в шкури фігура розтяглася на землі обличчям униз. 
    - Допоможеш мені? - донеслося до Віктора. Той саме над цим роздумував, адже поріз починав боліти все сильніше. 
    Шаманка перевернулася на спину й побачила, що Віктор оглядає пов'язку, котра вже встигла просочитись кров’ю. 
    - Зарази не буде, але можеш полити якимось пійлом.
    - Чого ти не спитала? Можна ж було зробити це якось по-іншому.
    - Перш ніж взяти кров? Хто взагалі питає дозволу, аби взяти кров іншого? Ти питав моїх братів і сестер, перш ніж взяти їхню кров? 
    - Так само, як і вони питали мене, - огризнувся чоловік, але все ж підійшов. - Чим тобі допомогти?
    - Віднеси мене до міста, - наполовину попросила, наполовину наказала шаманка. 
    Віктор аж задихнувся від подібного нахабства.
    - Ще чого. Сама дійдеш. 
    - Дійду, - погодилася Раава. - Але потім. А потрібно зараз. Щось коїться у місті, глуха й дурна несправжня людино. Доки ти будеш мене нести, я відновлю сили і зможу щось зробити. 
    Дванадцять нуль двадцять шість вагався. Він не хотів брати на руки ту, що кілька хвилин тому хотіла його зарізати. Чи принаймні йому так здалося. А може її соціалізація в людському суспільстві дійшла до такого поняття, як вдячність? 
    З цими думками Віктор все ж підійшов до Раави й підняв її на руки. Вона виявилася на диво легенькою. Мабуть, лиш трохи важчою, ніж якби він підняв просто шкури, в які та була завернута. 
    Шаманка покрутилася трохи, але врешті вмостилася зручніше, заховавши обличчя на грудях Віктора, який вже прямував зворотним маршрутом. 
    "Ніби кіт", - подумав той, вголос, однак, сказав інше.
    - То що відбувається в місті?
    Стіни було видно з того місця, в якому вони знаходились, але нічого незвичного не було.
    - Не знаю, - відповіла Раава. Її голос звучав трохи приглушено. - Хтось вигинає кров світу. Вона текла як текла. А зараз буде текти інакше. 
     - Зрозуміліше не стало.
    - Ти не маг, несправжній чоловіче, - підсумувала шаманка.
    - Несправжні люди рідко володіють магією. Як і справжні, в принципі. 
    - Всі люди володіють магією людей. Чи володіють несправжні люди магією несправжніх людей? 
    Віктор збився з кроку. Питання загнало його в кут, тому він відповів на нього іншим питанням.
    - А всі твої родичі володіють магією?
    - Наша магія - то сама кров. Ми чуємо, як вона тече всередині і проситься назовні. Кров прагне до крові. Кров істот прагне до крові світу. А кров світу прагне до крові богині. 
    Бажання викинути такий вантаж боролося лише з цікавістю. Мало кому вдавалося поговорити з рабатом. Дехто вважав, що вони взагалі не можуть говорити, однак шаманка висловлювала свої думки здебільшого зв'язно і без акценту. Це була причина, чому Віктор продовжував нести її до міста, замість того, аби кинути об землю і розчавити голову. Це, і ще той факт, що навряд чи він зміг би це зробити і залишитись живим. 
    Коли до міських мурів залишилося буквально кілька кроків і можна було розрізнити відчинену навстіж невелику хвіртку, Раава неочікувано стрепенулася. Її довгі вуха різко задерлися вгору і легенько хльоснули чоловіка по обличчю, через що він трохи послабив хват. Шаманка вивернулася з рук і рвонула в бік хвіртки. За мить її вже не було видно. 
    - Будь ласка! - крикнув їй навздогін Віктор. Йому поспішати сенсу не було. Що б там не відбувалося, це навряд чи не могло б зачекати, зважаючи на байдужість з якою він стикнувся за останні кілька днів. 
    На перший погляд місто не змінилося. Так само вешталися вулицями ліниві перехожі. Так само за цим усім наглядали ліниві жандарми. 
    - Кров світу буде текти по-іншому, - пробурмотів собі під ніс Віктор, заходячи до "Срібного списа". Неочікувано його мозок ніби дряпнуло гострим кігтем, як тоді, біля підірваного кургану. Пістолет ніби сам по собі опинився в руці, а очі почали шукати ціль у  холі готелю. 
    - Шановний! - вигукнув молодик за стійкою, - попрошу вас не розмахувати зброєю! Ви не в тирі!
    Віктор ніяково сховав "Сапсан". Присутні дивилися на нього непривітно, а дід, який нещодавно читав газету догори дригом, з погрозою погладжував невеликий скіпетр, на кінці якого вже почало розгоратися червоне світло. 
    - Вибачте, день важкий.
    Віктор піднявся сходами, відчуваючи спиною недружні погляди. У кімнаті він трохи розслабився. Навіть виглянув у вікно. Вчасно, аби побачити, як по вулиці крокують троє чоловіків у зелених мундирах. Вони були достатньо близько, щоб можна було розрізнити риси обличчя та офіцерські відзнаки. Дванадцять нуль двадцять шість здалося, що він вже бачив одного з них. Того, в кого була перебинтована рука вище ліктя.
    Незнайомець підняв погляд і побачив Віктора. Здоровою рукою він показав на вікно готелю після чого всі троє різко прибавили кроку.