5

    Місто-фортеця було все таким же спокійним. Перший патруль жандармів, якому захеканий Віктор розповів про інцидент біля кургану,  лише покивав і пішов далі, гупаючи списами. Наступний патруль вчинив так само. Як і наступний. Після п'ятої трійки патрульних Віктор припинив звертатися до озброєних списами людей у формі. Перший шок пройшов, тому він мав змогу все трохи обдумати. Врешті-решт, патрульні й не мали вірити усіляким навіженим. Потрібно було звернутися до когось вище. А у місті-фортеці лише одна людина могла бути вища за жандармерію.
    Комендатура була такою ж, як і решта будівель у місті. Сіра, пряма і позбавлена естетичного смаку. Єдина відмінність полягала у високій вежі, що прилягала до неї біля одного з кутів і мала забезпечувати повний огляд міста. Саме тому вона  перевищувала будь-яку будівлю, окрім тієї, що належала серпенту. 
    На вході стояло двоє вартових. Вони виглядали заспаними і не мали зброї, проте зробили спробу зупинити Віктора. Той пройшов у двері, навіть не поглянувши на них. Вони мовчки перезирнулися і повернулися до своїх постів. 
    У комендатурі було так само спокійно, як і за її межами. Лише людей не було зовсім, тому довелося добре постаратися, аби знайти приймальню генерал-коменданта. Врешті решт він просто заглянув в один із кабінетів, наставив "Сапсан" на чолов'ягу, який там сидів, і наказав відвести його до генерал-коменданта. Той підкорився. Але без ентузіазму, що властивий людям, яким погрожують зброєю. Просто мовчки провів Віктора до непримітних дверей без розпізнавальних знаків, після чого так само мовчки розвернувся і пішов по своїх справах, повністю ігноруючи наставлену на нього зброю. 
    Віктор провів чолов'ягу здивованим поглядом, після чого без стуку відчинив двері. За ними виявилася приймальня, яка кардинально відрізнялася від того, що можна було побачити у місті. Позолочено було практично все. Кожен кут, кожен візерунок, навіть черепи рабатів на стіні - практично усе сяяло, як підземні скарбниці федулів. А що не сяяло - те було з білого, ніби молоко, мармуру. За масивним мармуровим столом біля величезних, вкритих різьбленням і все тією ж позолотою, дверей сидів високий, світловолосий парубок у вигладженому білому офіцерському камзолі армії Тефорцу, але без позначок про звання чи термінів служби. Він ввічливо, але дещо зверхньо, привітав Віктора, повністю ігноруючи зброю у того в руках. Вислухав його розповідь і повернувся до розглядання паперів у себе на столі. Лише кинув Вікторові сухе "Чекайте".
    Подібна байдужість трохи остудила Віктора. Він навіть чемно сів на стільчик, не ховаючи, однак, зброю. 
    Пройшло кілька хвилин. Цього Вікторові вистачило, аби перевести подих, пригадати причину візиту і знову почати себе накручувати. Врешті він піднявся і пройшов до дверей. Світловолосий підняв погляд від документів, але перш ніж він устиг щось сказати, Віктор без стуку відчинив двері і увійшов до кабінету. 
    Приміщення, в якому він опинився, суттєво відрізнялося від попереднього. Воно все ще виглядало багато і розкішно, але оздоблення тут були більш темними і витриманими, а стіни прикрашали черепи рабатів і навіть одного шааса. Останнє дуже здивувало б Віктора в якийсь інший час, але зараз він ледь поглянув на всю цю мисливську похвальбу. 
    - Пане генерал-комендант? - ввічливо, як міг, запитав дванадцять нуль двадцять шість, хоча ким ще міг бути міцний вусатий дідуган, що сидів у кріслі, одягнений у генеральський мундир? 
    Чоловік не відреагував. Він продовжував сидіти, курити люльку й милуватися наконечником списа, прикрашеним виноградною лозою. 
    В двері за спиною Віктора постукали. Ледь чутно, але цього разу вусатий відволікся. 
    - Увійдіть. 
    Двері відчинилися, і поряд з Віктором навитяжку встав світловолосий. 
    - Дозвольте звернутися, генерал-комендант! - гаркнув він, ніби вони знаходилися не в одному кабінеті, а на різних кінцях міста. 
    - Дозволяю. 
    - Цей чоловік стверджує, що місту загрожує небезпека. 
    - Це місто-фортеця. - Генерал-комендант нарешті відклав списа і піднявся. - Звісно, йому загрожує небезпека. Воно побудоване, аби йому загрожувала небезпека. Доки йому загрожує небезпека, вона не загрожує іншим містам. 
    Говорячи це, він підійшов до дванадцять нуль двадцять шість на відстань витягнутої руки і почав оглядати гостя. Особливу увагу він приділив "Сапсану". Навіть простягнув руку до зброї. Віктор вирішив піти назустріч і розвернув пістолет рукояткою до генерал-коменданта. Той прийняв зброю і деякий час її розглядав, після чого повернув назад. 
    - Все більше й більше наших людей, - почав він менторським тоном, - переходять на цю нову зброю. Мені навіть пропонували озброїти нею корпус швидкого реагування. Що ми відповідаємо на такі пропозиції? Ад'ютанте!
    Світловолосий стрепенувся і витягнувся ще більше. 
    - Богиня дала нам списи! - закричав він так голосно, ніби мав чотири легені, - А кришталеві імператори їх заточили! Цього достатньо! 
    - Завжди було і завжди буде, - закінчив генерал-комендант. 
    - Ви не розумієте, - Віктору почало це все набридати, - там за стінами древній маг. Фортецю не проектували проти таких ворогів...
    - А хто ви, взагалі, такий? - перебив його господар кабінету.
    - Я Віктор. Капітан. Представник географічного товариства, але це не має значення, вам загрожує древній...
    - Не варто називати його древнім, - спокійно зауважив генерал-комендант. - Його закопали всього лиш... Ад'ютанте!
    Ад'ютант знову витягнувся, хоча здавалося, що далі вже нікуди. 
    - Так, генерал-комендант!
    - В якому році Мамай богиню прикінчив?
    - П'ять тисяч п'ятсот п'ятдесят сьомому!
    - Правильно, тобто скільки років пройшло?
    Ад'ютант завис. 
    - Шістдесят сім, - підказав йому Віктор. 
    - Ось бачите, який же він древній? Це місто, - генерал-комендант обвів рукою кабінет, вочевидь маючи на увазі місто-фортецю номер сім, - збудували ще за часів кришталевих імператорів, і ніхто ніколи його древнім не називав, а тут навіть ста років немає. 
    - В будь-якому випадку, потрібно щось робити. 
    - Ми й робимо - чекаємо, капітане. Ми вже дочекалися вас, хоча схоже, що ви не зробили ні холери. Сьогодні-завтра мають прибути лицарі ордену щита, а ці хлопці своє діло знають. Тож, як бачите, ми робимо все можливе. 
    - Доки ви робите все можливе, ця тварюка може накоїти хто зна що!
    Генерал-комендант якось поблажливо зітхнув, дивлячись на представника географічного товариства, ніби батько на нерозумну дитину, після чого майже без замаху заїхав йому кулаком у живіт.
    Віктор зігнувся пополам, а генерал-комендант нахилився до його вуха. 
    - Тварюка тут лише ти. І я не дозволю таким, як ти плюндрувати ім'я захисників людства, хай що б там з ними сталося у минулому. 
    Він випрямився і силою змусив гостя зробити те саме. Навіть трохи поправив йому комірець сорочки і змахнув неіснуючі порошинки з плечей. 
    - Соратника Мамая розбудили більше десяти днів назад, - продовжив спокійно, ніби нічого не сталося, - і доки ви там у своєму зніженому Леісі дупи чухали, він не зробив абсолютно нічого. І якщо такі, як ти не будуть його чіпати, то й не зробить, аж доки по нього не приїдуть його побратими. А це станеться найближчим часом. Тому, червоноокий, заткни свого несправжнього рота і повертайся до свого несправжнього дому, доки я не запроторив тебе до цілком справжнього карцера.
    Віктор хотів підняти зброю і вистрілити генерал-коменданту в обличчя. Але той стояв надто близько і, судячи з удару, все ще був непоганим бійцем, тому найкращим рішенням було розвернутися і вийти з кабінету, а потім і з будівлі. 
    Сонце вже висіло доволі високо. Віктор поглянув на нього без ентузіазму і просто пішов вулицею, куди очі бачать. Ранкові події, біг і стусани навіяли доволі меланхолійний настрій, тому прогулянка без цілі і сенсу була чи не єдиним виходом. 
    Деякий час він просто брів вулицею, іноді зустрічаючи людей і песиголовців, настрій яких нічим не відрізнявся від його власного.    "Десять днів, - думав про себе Віктор, - курган підірвали десять днів тому і за цей час у місті не сталося нічого. Вони просто сиділи і чекали, доки орден щита збере відповідну делегацію". 
    Неочікувано він зупинився посеред вулиці. Генерал чітко сказав, що побратими Мамаєвого соратника приїдуть найближчим часом. А хто ж тоді був біля кургану?
    - Та яка в сраку різниця?! - зі злістю вигукнув Віктор. Ніхто не звернув на це уваги, але йому було б байдуже, якби хтось і звернув. Організм нарешті нагадав, що нічого не їв з учорашнього вечора, тому надалі у прогулянці з'явилася ціль: знайти, де б перекусити. 
    Таке місце знайшлося на диво швидко. Ніс, ніби на замовлення, уловив запах смаженого м'яса з невеличкої забігайлівки. Якби не голод, то Віктор ні за що не знайшов би його джерело серед однакової архітектури міста-фортеці, але зараз упевнено прямував у потрібному напрямку. 
    Напис "Лише для офіцерів" він проігнорував. Як і здивовані погляди відвідувачів. Увійшовши, Віктор побачив офіціантку, тому не став підходити до бару, а всівся за найближчий вільний столик. На присутніх були мундири різних родів військ Тефорцу, тому діловий костюм неабияк виділявся на їхньому тлі і, вочевидь, декому сильно різав очі. Тим не менш офіціантка все ж підійшла до його столика, прийняла замовлення і пішла на кухню, звідки невдовзі принесла тарілку супу. Щось серйозніше Віктор замовляти не ризикнув, пам’ятаючи, як зовсім недавно він отримав на горіхи. 
    Варто було лише піднести першу ложку до рота, як над його столиком навис худорлявий молодик у зеленому мундирі розвідки з відзнаками лейтенанта на грудях і двома здоровенними шрамами на обличчі. 
    - Заплати за суп і греби звідси, - тихо промовив, майже промимрив молодик. 
    Віктор піднявся. Всередині все калатало від гніву, тому він зробив вигляд, що розвертається до виходу, але продовжив оберт і з розмаху ударив лейтенанта ложкою з такою силою, що увігнав рукоять майже наполовину тому в плече. 
    Молодик здивовано поглянув на столове приладдя, що стирчало з його руки, потім підняв погляд на Віктора і абсолютно спокійно сказав:
    - А, ну тоді сиди, - після чого повернувся за свій столик. 
    Дванадцять нуль двадцять шість сів. Офіціантка оперативно принесла йому іншу ложку. Деякий час Віктор розглядав суп, не ризикуючи до нього доторкнутися. 
    - Та пішло воно все в дупу, - прошепотів він нарешті і піднявся. Ніхто не звернув на це уваги, тож Віктор покинув забігайлівку, не заплативши, і попрямував до готелю, де мовчки влігся спати з твердим наміром завтра ж покинути місто-фортецю номер сім.