4

    Обіцяним помічником виявився хлопець років п'ятнадцяти, одягнений у таку ж форму, як і вчорашній Юрко.  
    Вони зустрілися біля Південно-західної частини міського муру. Саме крізь цю частину міста мав виїжджати майбутній бронепотяг і саме тут мало б бути найбільше укріплень, адже орда зазвичай наступала саме з цього боку.
    Зараз же в стіні була величезна дірка, а довкола валялися будівельні матеріали. І хоч за логікою це був повноцінний військовий об'єкт, жодної охорони чи хоча б огорожі тут не було. Віктор не зустрів навіть посилених патрулів, доки добирався. Лиш цегла і вітер, який залітав у місто, підвиваючи в проломі. 
    Як і решта жителів міста, хлопець відреагував лише коли Віктор наблизився впритул. До цього він з цікавістю розглядав гранітні плити під підошвою. 
    - Давно чекаєш? - запитав чоловік. 
    - Та не дуже, - відповів хлопець. Голос у нього не був заспаним. Скоріше байдужим. 
    - Мене Віктором звати, а тебе? - Віктор простягнув руку для рукостискання.
    - Неп. - Хлопець без ентузіазму відповів на привітання, ледь стиснувши пальці співрозмовника. Зазвичай діти його віку надимаються від гордості, коли їм тиснуть руки "мов дорослим". Очевидно, цей парубок був з іншої породи. 
    - Неп, а яке повне ім'я? - підтримання розмови самотужки давалося дванадцять нуль двадцять шість нелегко. Він не був політиком, як Анна. 
    - Непоціан. - Все ще без ентузіазму відповів хлопець. Його погляд ковзнув Віктором і зупинився на обличчі. - О, то ви дійсно з несправжніх людей?
    - Саме так, - підтвердив Віктор, дивуючись, що зустрів уже другу людину, яку назвали в честь кришталевих імператорів. Вочевидь у прикордонних містах відношення до володарів давнини було трохи іншим, аніж в Леісі. 
    - Хочете проскочити, доки не приїхали лицарі ордену щита? Кажуть, вони таких як ви не дуже люблять. 
    Схоже, що хлопець намагався додати серйозності в голос, але нудьга в голосі зробила це зауваження майже зверхнім. Віктор подавив бажання відповісти хлопцю, що це не його діло, і продовжив раніше обрану лінію поведінки.
    - Так, пане Непоціан, я б хотів проскочити, тож ви мені допоможете?
    От тепер хлопець роздувся від гордощів. Він випрямив спину і підняв голову, гордо дивлячись чи то на пролом в стіні, чи, може, у власне світле майбутнє. 
    - Ну, - почав він, явно копіюючи когось із дорослих, - треба, то треба. Ходімте, пане Вікторе, знайдемо нам якогось воза. 
    Після цього Неп вправно зіскочив на рейки і попрямував у бік пролому, намагаючись так само тримати спину рівно, через що мало не впав, зачепившись ногою за одну зі шпал. Розгублений, він обернувся на Віктора, але той навіть не думав сміятися, натомість теж зіскочив на рейки, хоча й не так спритно, і пішов слідом за хлопцем. 
    Якогось воза вони знайшли одразу за стіною. Ним виявилася невеличка службова дрезина, на якій вдалося дуже комфортно розміститися їм обом. Неп трохи пройшовся рукою по символах, намальованим на якійсь пластинці, і механізм дрезини ожив. 
    - Володієш магією? - з повагою спитав Віктор, але відповіді не почув, бо наступної миті дрезина рвонула з місця як призовий рисак, змушуючи своїх пасажирів замовкнути і втиснутися в сидіння. Неп, вочевидь, знав, що робить і отримував від цього неабияке задоволення. Таких яскравих емоцій Віктор не бачив відколи прибув у місто-фортецю і з подивом відмітив, що розділяє їх. Зрештою, вони були практично ровесниками. 
    Прокладена гілка залізниці скоро закінчилась, тому далі довелося йти пішки. Дванадцять нуль двадцять шість був не проти, а Непа ніхто не питав.
    Що саме змінилося, було не зрозуміло, але Віктор відчув це одразу й зупинився. 
    - Ми прийшли, - сказав він, насторожено оглядаючись навколо.
    - Та ні, що ви, - відмахнувся Неп, - ще з півтори версти пиляти.
    - До кургану, - погодився чоловік. - Але зло вже тут. - Для певності він притопнув ногою. - Неп, в тебе зброя є?
    - Пугач, пане, - відповів хлопчина, дістаючи зовсім не спис, з яким ходили, здається, всі у Тефорці, а опецькуватий однозарядний пістолет. 
    Не повертаючись до хлопця Віктор протягнув руку й забрав пістолета, якого тут же сховав до внутрішньої кишені піджака.
    - Це щоб ти мене не підстрелив, - пояснив і, не обертаючись, пішов далі. 
    Малий побіг за ним.
    - А як бути з вами? - ображено промовив він, - щоб ви не підстрелили мене?
    - А ти не лізь наперед, то й проблем не буде.
    Далі йшли в тиші. Неп сопів ображено. Віктор - насторожено. Вітер прихиляв до землі невисоку траву, але окрім його свисту у вухах більше жодного звуку не було.
    Через деякий час на горизонті показалися плями, що після наближення виявилися робочою стоянкою із кількох наметів. Довкола валялися покинуті інструменти. Загалом картина була схожа з тією, що була на початку шляху біля міських мурів.
    - Це тут? - спитав Віктор, ховаючи пістолета і уважно озираючись. Його починала нервувати порожнеча довкола.
    - Угу, - все ще ображено відповів малий.
    - А де?... - Віктор зробив круговий оберт рукою, зображуючи курган. 
    Хлопець зрозумів правильно і показав пальцем, супроводжуючи це коментарем, від якого у дванадцять нуль двадцять шість душа пішла в п'яти.
    - Отам був. 
    Віктор пішов у вказаному напрямку і вже скоро опинився на краю воронки приблизно десяти кроків у діаметрі.
    - Щоб я здох, - вирвалося у нього. - Ви його підірвали? 
    Замість відповіді Неп засміявся, змусивши чоловіка різко розвернутися. За плечем у хлопця хтось стояв. Невідомий був схожий на скелет, обтягнутий шкірою. Вдягнений у зотлілий, але добротний одяг, він нагадував смерть. Шкіряна куртка клаптями звисала з його плечей, але на грудях все ще можна було роздивитися силует крилатого пса. 
    Віктор дістав Сапсан, хоча й розумів, що шансів у нього ніяких. 
    Скелет впірив погляд залитих темрявою очей у чоловіка й по мізках у того ніби пройшлися кігтем. Невідомий виглядав здивованим. Віктор вирішив, що це шанс і вистрілив. З пістолета вирвалась хмарка диму. Скелет затрясся у припадку, що можна було б прийняти за сміх і зробив легкий помах рукою, ніби запрошуючи повторити спробу. Малий Неп стояв поряд. Із носа й очей хлопця струмками лилась кров. Віктор продовжував цілитись, але не стріляв. Новоприбулий теж не проявляв агресії, лише невидимим кігтем ментальної магії продовжував дерти незрозумілий для себе захист.
    - Що ти таке? - спитав він сухим голосом, трохи нахиляючи голову на бік. 
    Відчуття пазура в мізках зникло, перш ніж Віктор встиг придумати відповідь. Немертвий різко розвернувся і його разом з Непом поглинуло полум'я. 
    Раптовий вибух відкинув Віктора у вирву, і той ледь не втратив свідомість. Коли ясність повернулася разом із болем, на горі все ще щось бухкало. Перевіряти що там дванадцять нуль двадцять шість не хотілось, але вибору не було. Він обережно видерся на край ями. Табір робітників палав, а посеред полум'я метався якийсь молодик, озброєний мечем і щитом. Віктор ніколи не скаржився на зір, а тому з подивом впізнав у ньому того самого лицаря з ордену щита, котрий штовхнув його в перші кілька хвилин перебування в місті номер сім. За межами полум'я стояв скелет і повільно розводив і зводив руки, ніби плив по спокійному озеру. Це було по-своєму гарно - спостерігати, як вогонь починає обертатися і утворювати смерч, в епіцентрі якого знаходиться озброєна людина. 
    Віктор відвернувся. Його погляд упав на те місце, де стояв Неп. Від хлопця не лишилося нічого, окрім вимазаного в сажі черевика. 
    - Щит, що оберігає людство, - зі злістю промовив він, вибираючись нагору. Було бажання забрати хоча б черевика, але скелет у будь-який момент міг прикінчити лицаря і взятися за несправжню людину, тому, обійшовши поле бою широкою дугою, Віктор побіг в сторону фортеці. Завести дрезину, як це зробив Неп, він не міг, тому скоро почав відчувати втому. Це змусило збавити темп, але не зупинитись. Небезпека наступала на п'яти, змушуючи згадувати армійські марші і економити сили у спробі попередити меланхолійних жителів міста-фортеці про небезпеку.