3

    Жив поважний ремісник, а нині начальник залізниці, у на диво гарному, як для міста-фортеці, двоповерховому будиночку, увитому плющем. На ґанку Віктора зустрів сам хазяїн і, привітавшись, провів всередину.
    Житло пана Дмитра не відрізнялося розкішшю, проте було напрочуд затишним. У їдальні був накритий стіл та вже чекала господиня. Вона привітала гостя й назвалася Маргаритою, після чого вони трохи обговорили погоду, доки йшли до столу. 
    У протилежному кінці їдальні відкрились двері й увійшли дочки Дмитра. А за ними... Віктор відчув, як волосся на його голові стало дибки, а руки безрезультатно намагалися знайти на поясі зброю.
    - Це мої доньки, - тим часом промовив господар. Він уважно слідкував за реакцією гостя. - Старша - Дарина, та молодша - Софі. А це - їх учителька музики - пані Раава.
    - П... приємно познайомитися, - Ледь видавав із себе Віктор. Він ніяк не міг прийти до тями, адже побачити рабата посеред фортеці, що будувалася проти них - річ доволі незвична.
    Раава окинула гостя поглядом, але не сказала нічого. Лише злегка кивнула. 
    Хазяїн, намагаючись зняти напругу, продовжував весело розповідати про старшого сина, що залишився в Леісі через навчання, але Віктор його не слухав. Він спостерігав, як ворог усього живого, одягнений у рожеву сукню, мовчки підходить до столу, стежить, як сідають дві дитини, а потів теж всідається, замість того, аби дістати два кістяних ножа і спробувати убити усіх в приміщенні. А потім вийти на вулицю і продовжувати вбивати, аж доки натовп прикордонного міста-фортеці, озброєний списами, не перетворить її тіло на їжака. 
    - Пане Вікторе! Пане Вікторе! 
    Дванадцять нуль двадцять шість виринув із кривавих марень. До нього зверталася хазяйка дому. Він насилу відірвав погляд від рабата і вимучено посміхнувся. 
    - Бачу, вас не аби як вразила наша гостя, - з гордістю промовила жінка, - вона мешкає в нас вже пів року і за цей час дівчатка мають хороші успіхи в музиці.
    - А... так, - слова давалися Віктору ніби чужі, - н-ніколи не бачив рабата в сукні.
    Хазяїн дому розреготався,  а його дружина прикрила посмішку рукою. 
    - Я певна, - сказала вона, поглядаючи на вчительку музики, - що пані Раава теж не бачила несправжніх людей.
    - Бачила, - раптово озвалася та.
    Вона вказала пальцем з підстриженими й пофарбованими в рожевий колір пазурами на Вікторову ліву руку.
    - Я пам'ятаю, як це сталося, - її голос був чимось середнім між гарчанням і сичанням, - і пам'ятаю, що сталося потім. 
    Віктор зблід. За столом повисла тиша, лише дівчата, здавалося, не звертали на це ніякої уваги. 
    - Ну, от, власне, і познайомилися, - дуже бадьоро озвався пан Дмитро. - Думаю, розмову можна продовжити і під час обіду. Пригощайтесь, пане Вікторе, не соромтеся. Розкажіть нам про Чорнодуб'я. Ніколи там не був. 
    - І не варто, - буркнув Віктор.
    - Мабуть наш гість має на увазі, - вклинилась пані Маргарита, - що не варто за вечерею обговорювати шибеників.
    - Хто такі шибеники? - тут же відреагувала Дарина. Дивилася вона при цьому чомусь на Віктора.
    - Погані люди, покарані за те, що вони погані, - пояснила мати. Можливо, дитині цього пояснення було б достатньо, але втрутився батько. 
    - Тефорц не вважає Мамая поганим, - філософським тоном почав Дмитро, накладаючи на шматок чорного хліба кружальця ковбаси. Виразний погляд дружини він ігнорував. - Як і решта зовнішніх держав. З їх точки зору він зробив те, що мав. Те, що диктував йому обов'язок. 
    - І за це його покарали? - не вгавала Дарина. - Зробили шибеником?
    - Він сам себе покарав, - відповів Дмитро, погляд Дарини тим часом перетворювався з прохання замовкнути на обіцянку кари небесної. - Зайшов у дубовий гай, вибрав дерево поміцніше...
    Терпіння хазяйки нарешті урвалося. Вона так гепнула чоловіка під столом, що столові прилади підстрибнули. 
    Після цього розмова не клеїлась. Всі втупилися в тарілки і їли мовчки. Віктор теж їв, хоча присутність Раави й робила усі страви прісними. 
    Нарешті трапеза закінчилася, і хазяїн запросив гостя до свого кабінету. 
    - Та що взагалі коїться?! - накинувся Віктор на начальника залізниці.
    - Заспокойтеся, капітане, вам більше личить витримка. 
    Пан Дмитро спокійно сів за стіл і почав набивати люльку. Помітивши, що гість стоїть, він жестом вказав тому на крісло перед столом. 
    - Раава цілком мирна. Не лише як для рабата, а й навіть як для людини. 
    - Вона рабат. У них немає розуму. Вони прагнуть лише крові.
    - Ви бачили її за столом. Вона спокійно собі наминала суп із фрикадельками. Вона живе в мене вже пів року. За цей час ні на кого не кинулась і нікого не зарізала. Вона ходить, спить, їсть і навчає дівчаток музиці. З нею можна поговорити, хоча розповідає вона небагато. Я навіть збираюся забрати її з собою до Леісу, коли договір тут скінчиться. 
    Віктор піднявся з крісла і почав нервово ходити кабінетом. Ліва рука боліла. Права тяглася до зброї, якої не було. 
    - Добре, - нарешті промовив він, сідаючи назад у крісло, - це ваша справа. Я не мораліст і крилатого пса на мені немає. Хочете собі ручного рабата - будь ласка. 
    - Не ручного, - поправив його Дмитро, - Раава - не власність. Вона - найманий працівник, нехай і доволі екзотичний. Вона виконує роботу і отримує платню. І вона - живий приклад того, що з рабатами можна говорити. А отже - можна і домовитись. 
    Віктор відкрив було рота, але вирішив не продовжувати суперечку. Зрештою, він сюди прийшов не за цим. 
    - Може, ви й праві, - вирішив він потішити гордість хазяїна дому, - кришталевим імператорам це ж якось вдалося. 
    - Я знав, що ви розумна людина. - Дмитро з цікавістю оглядав гостя. - То про що вона казала?
    - Битва при Пурі. - Коротко відповів Віктор після невеликої паузи. Він сподівався, що цього достатньо, але цікавість у погляді хазяїна кабінету не зникла. 
    Довелося нагадати собі, що не варто сперечатися з людьми, допомога яких тобі дуже потрібна. 
    - Ми добре утюжили рабатів, - почав він, - хоча з семи стволів у мене працювало лише п'ять. А орда все не кінчалась і не кінчалась, на відміну від снарядів. Ми зайняли хорошу позицію. Думали, будемо стояти на іншому березі річки і без проблем обстрілювати паскуд. Я досі не знаю, як вони перейшли річку. Чи то по своїх трупах, чи просто по воді бігли, але...
    Віктор замовк, знехотя пригадуючи як до його позицій підбігали перші рабати. Другі діти богині були кепськими воїнами. Навіть з його навичками кульгаючи він устиг прикінчити майже пів дюжини без жодного поранення. Але вухасті все йшли і шли. А потім з неба впав вогонь. 
    - Вогонь? - перепитав Дмитро. Схоже, гість не помітив, як почав висловлювати думки в голос. 
    - Орден щита любить вогонь, - пояснив Віктор, повертаючись у реальність. Вони намагалися бити акуратно, але... - він замовк, після чого пальцем показав на свою зачіску, - лікарі кажуть, що це я тоді посивів. Не від рабатів. Від людей. 
    Дмитро хотів було запитати ще щось, але передумав і замість цього підкреслено весело перескочив на іншу тему, ніби нічого й не було.
    - Тож перейдімо до справи. Коли я дізнався про те, що сталося, я одразу ж повідомив до Леісу через штатного мага-зв'язківця. Десь приблизно за годину до мене прийшли люди від генерал-коменданта і попросили нічого нікому не повідомляти. Я, звісно, сказав їм, що вже пізно зіркам кланятись, тому, боюсь, у комендатурі про мене зараз не найкращої думки. Але ви тут, а орден щита - ні. Тому ми зробимо по-своєму і нехай вибачають.  
    - Я бачив одного на вокзалі, - пригадав Віктор молодого хлопця, котрий його штовхнув, - це комендатура його викликала? 
    Пан Дмитро зробив довгий затяг і деякий час мовчав.
    - Навряд, - нарешті відповів він, - орден щита - стара організація, а, значить, до холери бюрократична. Навіть якби вони приїхали так швидко, то навряд прислали б когось одного. До повного алхімічного кола ми, я сподіваюсь, не дійдемо, але три-чотири досвідчених мага точно будуть, тому вам краще їм на очі не потрапляти. 
    В останньому зауваженні був сенс. Орден щита ніколи відкрито не виступав проти несправжніх людей, але відношення, продемонстроване молодиком на пероні, натякало на те, що тут, на краю цивілізації, Віктора можуть і закопати. 
    - Що ж, тоді нам краще закінчити наші справи якомога раніше. Наскільки рано ви зможете надати мені супроводжуючого?
    - Я, власне, вже домовився на шосту ранку, - ніяково повідомив Дмитро і тут же спробував виправдатись, - це, по суті, військовий об'єкт, тут всі встають рано, а ви казали, що ви офіцер, тому я...
    - Це прекрасно, - запевнив співрозмовника Віктор, - ранні пташки росу збирають.
    - А пізніх - коти доїдають, - продовжив, піднімаючись, Дмитро. 
    Вони обидва засміялися. Віктор теж підвівся і потис хазяїнові руку. Разом вони вийшли з кабінету, і господар провів гостя до дверей. Десь у будинку хтось неголосно грав на піаніно, і на думку знову прийшло, що родина залишиться на ніч одна з кровожерливим монстром. 
    - Скажіть, пане Перухів, - Віктор обернувся до хазяїна дому уже стоячи на порозі, - у вас у будинку є зброя? 
    Дмитро подивився на нього з розумінням і навіть з вдячністю. 
    - Дякую за турботу, але нам нічого не загрожує. 
    Віктор ще раз подякував за допомогу, але відійшовши на деяку відстань, все ж обернувся. Двері вже були зачинені, але в деяких вікнах ще горіло світло. Він постояв так деякий час, не розуміючи, чого чекає. Що світло погасне? Хтось виб'є вікно і почне гукати про допомогу? Тоді він зможе залетіти до будинку поважного ремісника і зробити що? Він спробував пригадати інструктажі, які їм проводили, перш ніж кинути в пекло на березі Пури. В жодному з них не йшлося про рожеві сукні й гру на піаніно, але вдосталь розповідалося про нестримну лють і дику жагу крові. І ще про дещо. 
    - Шаманка, - сказав вголос Віктор. Після цих слів йому здалося, що сутінки стали темнішими. - Де ви, пане Дмитре, знайшли кляту рабатську шаманку?
    Наслання зникло, коли на протилежному кінці вулиці з'явився озброєний списами патруль, тому Віктор продовжив шлях до готелю. Його документи залишалися у валізі, а тому бажання спілкуватися з охоронцями правопорядку в нього було ще менше ніж зазвичай.