2

    Отримавши точні вказівки, як добратися до головного штабу комендатури, роздратований Віктор покинув депозиторій. Однак вирушати за вказаним маршрутом не став. Якщо вже пересічний офіцер виявив таку бюрократичну завзятість, то чого варто було чекати в комендатурі, тим більше без документів? Хіба арешту.
    Бути арештованим Вікторові не хотілося, тому він вирішив спочатку звернутися по допомогу. 
    Першим і, по суті, єдиним у списку можливих помічників був Дмитро Перухів - громадянин Леісу і начальник залізничного вокзалу. Саме до нього радила звернутися Анна у випадку непередбачуваних проблем. Скористатися її порадою довелося на диво швидко.
    Оскільки Віктор уже знаходився на території вокзалу, то  знайти місцевого начальника здавалося більш простою справою. 
    Так і вийшло. 
    Пан Дмитро знаходився на робочому місці у своєму кабінеті. І хоч одразу не захотів приймати гостя, але коли дізнався деталі справи, то все ж викроїв час і запросив того до власного кабінету.
    - Дуже, дуже приємно, - промовляв огрядний бородатий чоловік, яким був пан Дмитро, трясучи Вікторову руку під час привітання, - почувайтеся як вдома. Дуже й дуже радий зустріти земляка.   
    - Я народився не в Леісі, - уточнив Віктор, займаючи  гостьове крісло. Енергійність господаря кабінету сильно контрастувала з сонливістю місцевих жителів, але була радше приємною, аніж надокучливою.    
    - Ох, звісно. Таємнича машина десь за Шааським бар'єром. Облиште, наскільки мені відомо, жоден з ваших не пам'ятає нічого до перетину бар'єру на землях Леісу. Тож чи можна вважати, що ми не земляки? 
    Гість погодився, що не можна. 
    - Отже, - продовжив хазяїн кабінету, - пан Віктор... - Він витримав паузу, пропонуючи гостю продовжити.
    - Віктор дванадцять тисяч двадцять шість. Із несправжніх людей. Відставний бомбард-капітан армії Леісу.
    Можливо, потрібно було встати під час представлення, але Дмитро ніяк не показав свого невдоволення. Все ж таки, він був цивільним. Тонкощі військової субординації могли виглядати дивно для незнайомих з військовою справою. 
    - А я Дмитро, із людей, так би мовити, справжніх, але це ви й так знаєте. Вікторе, вибачте за незручне питання, але скільки вам років? 
    Десь в глибині підсвідомості почало з'являтися роздратування, але гість подавив його. 
    - Мені п'ятнадцять, але я... 
    - Подумати тільки, п'ятнадцять років! Моєму старшому синові - дев'ятнадцять, а він ще, по суті, дурна дитина. А вам п'ятнадцять, а ви вже відставний офіцер! Отже, пане бомбард-капітан, чим можу допомогти?
    Віктор видихнув. Нарешті!
    - Я прибув у зв'язку з інцидентом під час будівництва колії для бронепотягу... - завчено почав гість, але хазяїн кабінету знову його перебив.
    - Ах, інцидент. Така неприємність. Клали собі спокійно рейки, аж тут копнули не там і тепер усе будівництво стоїть. Коли ви зможете це владнати? 
    - Власне, у мене виникли деякі труднощі. 
    Переказ історії зникнення валізи не зайняв багато часу. В кінці начальник управління незадоволено цокав язиком. 
    - Що поробиш, такі вони, вояки. Люблять порядок. 
    - Це не порядок, це ідіотизм, - буркнув Віктор, від чого Дмитро голосно засміявся. 
    - Ну, ну, зрозумійте їх правильно, вони за один раз примудрилися програти дві війни. Думаю тепер всі заходи, яких вони вживають, будуть здаватися надмірними. Особливо на порозі третьої. 
    Віктору ці заходи надмірними не здавалися. Скоріше дурними. Та й люди, яких він до цього зустрічав, не здавалися заклопотаними через оту третю війну, яка наче б то була вже на носі. Але свої думки краще лишати при собі. Тому замість сперечань ліпше говорити по ділу.
    - Рабати часто з'являються?
    - Це прикордонне місто, вони тут шастають табунами по кілька разів на день. Зізнаюся вам, перший раз я думав, що це повноцінна навала орди. 
    - Орду, - цього разу Віктор перебив хазяїна кабінету, - видно в усі боки до горизонту. Її з табуном не сплутаєш. 
    - Та годі вам, - Дмитро підняв руки в знак примирення, - я ж не військова людина. Звідки мені знати, яка та орда? Я ремісник. Працюю на залізниці. І батько мій працював. Дід не працював, бо залізниці тоді не було, але він теж був ремісником. Робив  цвяхи і молився богині, а потім її, значить... 
    Начальник залізниці раптом замовк, ніби злякавшись, що бовкнув зайвого. Віктор відпустив підлокітники крісла, які стиснув від згадки про других дітей богині. Ліву руку звело судомою, тому він почав її розминати. 
    - Неважливо, - промовив він, піднімаючи погляд на хазяїна кабінету, - ви мені допоможете? 
    - Повернути вам валізу, організувати конвой, доправити вас до кургану, - почав перелічувати Дмитро, - думаю впораюсь, якщо Федько буде в доброму гуморі. 
    - Федько? - не зрозумів Віктор. 
    - Генерал-комендант Федір Списолез. Він тут і за мера, і за головнокомандувача, і хто зна ще за кого, - пояснив Дмитро, -  я його Федьком зву, звісно, позаочі. Ляпни хто таке йому в лице - проживе недовго. В мене є до нього доступ. В основному дипломатичний, тож я спробую владнати вашу справу, але він останнім часом злий як сто собак, тож на це піде тижні зо два, не менше. 
    - В мене поїздка, - від таких новин навіть руку стало судомити менше, - не розрахована на такий довгий термін. 
    - Розумію. Географічне товариство Леісу відправило вас рятувати світ, а з ресурсів виділило хіба добре слово. Я правий?
    - Загалом, так, - ніяково погодився Віктор і опустив погляд, удаючи, що знову розминає руку. - А якщо ми скоротимо наші вимоги?
    - Це як?
    - Ну, мені не обов'язково конвой. Та й без валізи я спробую обійтися. Мені б на місце потрапити. 
    Хазяїн кабінету думав довго, але нарешті, зваживши свої можливості, відповів. 
    - Сьогодні вже точно ніяк. А от завтра з ранку я зможу забезпечити вам супровід. Зробите справу і щонайменше за два дні поїдете додому зі своєю валізою? Ви вже зупинились в готелі?
    - Товариство забронювало номер на моє ім'я.
    - От і чудово! Тоді зараз ми попрощаємось, а ввечері чекаю вас у себе вдома на невеличку сімейну вечерю. Відмова не приймається! 
    Коли Віктор вийшов від начальника залізниці, то відчув полегшення від того, що вдалося поговорити з адекватною людиною і хоча б частково вирішити власні проблеми. 
    Готель, у якому географічне товариство забронювало номер для свого посланця, мало бути видно одразу при виході з будівлі вокзалу з протилежного від колії боку. Принаймні про це сказав на прощання Дмитро і навіть спробував знайти для гостя якогось провідника, але вільних людей поруч не виявилося, тому довелося обмежитися багатослівними поясненнями та щедрою жестикуляцією.
    Проте навіть так знайти його виявилося проблематично, адже великий напис "Срібний спис" складався із сірих літер і побачити їх на сірій, як і у решти будівель, стіні було завданням не з легких. 
    Трохи допомогли перехожі, які спочатку дивилися на Віктора так, ніби він їх розбудив, а потім, кинувши на прощання коротке "Так ось", йшли собі далі у справах. 
    Нарешті, після третього "Так ось", сонячні промені таки впали під правильним кутом, дозволивши відставному офіцеру побачити клятий напис. 
    Всередині готель мало відрізнявся від подібних закладів на території Леісу, дарма що знаходився у дуже мілітаризованому місті. Навіть алкоголь був. Це Віктор помітив одразу, як тільки пройшов крізь вхідні двері у невеличкий вестибюль, суміщений з баром. 
    За стійкою, що виконувала роль ресепшину, куняла симпатична брюнетка, а зліва, за одним із трьох столиків сидів дідок, який уважно роздивлявся перевернуту догори дригом газету. Біля нього на столику стояла величенька біла чашка, поставлена поряд з блюдцем і лежав різьблений жезл з червоним набалдашником у формі вишневого листа. 
    Жоден із людей не звернув на Віктора ніякої уваги, аж доки той не підійшов до стійки і не подзвонив у дзвіночок. Але навіть тоді увагою його удостоїла лише дівчина.
    - Віктор. Із несправжніх людей. Географічне товариство Леісу мало забронювати номер на моє ім'я, - коротко представився гість і став чекати. У швидке вирішення справи вже не вірилось. Десь в глибині душі навіть жевріли язички страху, що тут теж вимагатимуть документи і доведеться взагалі ночувати на вокзалі.     Брюнетка кілька хвилин свердлила чоловіка поглядом, після чого зітхнула ніби покійна богиня перед народженням чергової раси, закотила очі і, не дивлячись у велетенський гросбух, який лежав трохи збоку, протягнула Вікторові ключ з біркою номер двадцять п'ять. 
    На цьому весь сервіс закінчився. Добре що сходи було видно, а то навряд чи тут можна було дочекатися хоч якоїсь допомоги. 
    Свій номер вдалося знайти без проблем. Це була невеличка, хоч і неочікувано затишна кімната на другому поверсі, з вікна якої відкривався чудовий вид на пласкі міські дахи і вежу місцевого серпента, яка височіла над рештою будівель і вибивалася із загальної картини відсутністю кутів і жовтими стінами. 
    Тринадцятих дітей богині, як і їх вежі, Віктор бачив лише на малюнках, тому деякий час просто з цікавістю розглядав будівлю. Врешті-решт одноманітна картина йому набридла, тому він навіть затулив штори, хоча навряд чи серпент став би витріщатися у відповідь.  
    Спочатку Віктор роздягнувся і повісив костюм до шафи, попередньо повністю очистивши кишені. Тільки-но двері зачинилися, як всередині щось тихо загуділо. Вмонтовані артефакти почали очищувати і прасувати одяг. Зайнятися до вечора було абсолютно нічим, тож було вирішено трохи подрімати. Але сон не йшов. Далися в знаки кілька хвилин дрімоти у потязі. 
    Аби хоч якось відволіктися, Віктор дістав і розібрав "Сапсан". Зброя була у чудовому стані, тож вже за короткий час була знову зібрана і приведена в бойову готовність. 
    Решту часу до вечора Віктор так і пролежав у номері, по черзі розглядаючи то "Сапсан", то набої до нього. Навіть взяв до рук один із циліндрів, але швидко поклав назад. 
    Коли на вулиці нарешті почало темніти, Віктор поспіхом одягнувся і відправився за запрошенням. Без зброї, зате з двома металевими циліндрами в кишенях.