1

    Після короткого стуку двері до купе підвищеного комфорту відчинилися. Трохи безцеремонне вторгнення провідниці, однак, залишилося без суворих наслідків. 
    - Скоро кінцева, - привітно повідомила вона, затримавшись на мить довше, ніж потрібно. Самотній пасажир, чоловік тридцяти п'яти років на вигляд, з неохотою відкрив очі. Кивок був єдиним проявом подяки, тому розчарована дівчина змушена була повернутися до виконання решти обов'язків у потязі.
    Чоловік ще деякий час сидів, визираючи у вікно, аби відігнати залишки дрімоти. Поля і будинки фермерів діяли заспокійливо, а от настромлені на палі ікласті черепи рабатів таки допомогли збадьоритися. 
    - Туди й назад, Вікторе, туди й назад, - зітхнув він,  вочевидь цитуючи когось іншого, після чого піднявся. Потрібно було трохи розім’ятись і привести себе в порядок.
    Строгий діловий костюм не дозволяв аж надто розмашистих рухів, тому розминку довелося скоротити буквально до кількох вправ в основному для пораненої лівої руки. Тим більше місця в купе було не так щоб багато. Зате було дзеркало. Воно висіло на дверях, завішене тканиною, аби відбите світло не заважало пасажирам.
    В нього Віктор і почав прискіпливо розглядати своє обличчя.
    - Цілком пристойна і поважна людина, - промовив він сам до себе, погладжуючи гладко вибрите кругле підборіддя і трохи впалі щоки. Потім рукою обережно уклав каштанове волосся, яке у світлі пообіднього сонця здавалося трохи рудим і обома руками прим’яв зачеплені сивиною скроні.
    Лише червоні зіниці очей натякали, що це цілком пристойна і поважна людина несправжня.
    Коли з зовнішнім виглядом було покінчено, Віктор дістав з під сидіння шкіряну валізу. Сіра, немов грозове небо, вона мала підкреслювати його очі. Принаймні так запевняла Марія. І хоч не вірити словам людини мистецтва причин не було, аксесуар був вибраний скоріше за зручність.
    Перед відправкою йому наполегливо рекомендували носити зброю під рукою, але не зовсім на виду, тому на світ з’явилася бордова кобура, куплена все тією ж Марією, і трьохзарядний пістолет «Сапсан» - чи не єдина річ, куплена самим Віктором.
    Пістолет було сховано в кобуру, а саму кобуру - на пояс. Після чого усе це було прикрито полою піджака. Тефорц, це, звісно, не Леіс, але й світити зброєю наліво й направо не варто. Навіть у прикордонному місті. 
    Наступним з валізи було вийнято шкіряний футляр, розшитий срібними нитками що складалися у чудернацькі руни. 
    Дивлячись на футляр, Віктор відчував сумніви, які можна було прочитати на його обличчі неозброєним оком. Проте він все ж відкрив його, витрусив на долоню двійко металевих циліндрів, після чого поспіхом закрив футляр, ніби боявся, що решта його вмісту теж вислизне на волю, і запхнув його назад у валізу, а циліндри розпихав по кишенях піджака.
    Решта зборів була більш простою. Перевірити гаманець, кинути по кілька набоїв до кишень штанів, застібнути валізу і всістися назад на своє місце. Як раз вчасно щоб не впасти з ніг, коли почалося гальмування. 
    Самих мурів побачити не вдалося. Локомотив пірнув у тунель і вже за кілька секунд у вікно замість полів можна було спостерігати сіру і по військовому практичну архітектуру Міста-фортеці номер сім.
    Нарешті потяг привітно засвистів і зупинився. Новоприбулих зустріла сіра громада залізничного вокзалу, позбавлена будь-яких прикрас чи інших непрактичних елементів.
    По новенькому, без жодної тріщини, перону снували люди, зовсім не звертаючи уваги на чудо інженерної думки. Відколи Леіс почав будувати залізницю у Місті номер сім, подібні дива більше нікого з місцевих вразити не могли. 
    Віктор нарешті покинув потяг і озирнувся довкола. Ніхто не обіцяв, що його зустрінуть, але надія все ж була, адже географічне товариство Леісу позиціонувало себе як дуже серйозна міжнародна організація. Вочевидь, ця серйозність закінчувалася якщо не за межами штаб-квартири, то за межами столиці — точно.      
    Біля Віктора ніби з під землі виріс хлопець років п'ятнадцяти. Одягнений в пошарпану форму, що являла собою суміш військового мундиру і жакету залізничника, він оглядав чергового гостя Міста-фортеці без будь-якого інтересу. 
    - Вам допомогти? — запитав він, задираючи руду голову і майже не кривлячись від диму, який продовжував щедро викидати прибулий потяг.
    Думав чоловік не довго і вже за мить вони обоє крокували крізь натовп до виходу з перону.
    Майже біля самих дверей хтось штовхнув Віктора в плече.
    - З дороги, нелюде! - Кремезний молодий чоловік, що тягнув на спині дебелого щита з зображенням крилатого пса, пройшов повз Віктора, навіть не глянувши в його бік, і зник у будівлі вокзалу.
    Ошелешений Віктор деякий час стояв, стискаючи руків’я пістолета. Потім, ніби схаменувшись, відпустив зброю і оглянувся, чи не привернув він увагу якихось служителів закону.
    Не привернув. Місцеві вартові хоч і стояли недалеко, опираючись на списи з чорними наконечниками, але дивилися вони геть в інший бік.
    - Вони завжди такі пильні? — запитав Віктор хлопця, що ніс його валізу.
    Відповіді не було. Як і хлопця.     
    - Та якого?
    Схоже, що тих кількох хвилин, які Віктор провів у ступорі, цілком вистачило носію, аби десь загубитись разом з Вікторовими речами, навіть не дивлячись на відносно невеликий натовп. 
    Погляд навколо нічого не дав. Кликати теж було марно. Віктор навіть не знав імені хлопця. Залишалося тільки одне - звернутися до тих самих вартових, на неуважність яких він щойно скаржився.     
    Надія була химерною, адже вони відволіклись від споглядання вагонів, лише коли Віктор підійшов впритул і звернувся до старшого з них.
    - Перепрошую! - доволі голосно крикнув Віктор. Спочатку він трохи притримував полу піджака, за якою ховався пістолет, але врешті-решт припинив безглузде заняття. 
    Всі троє повернули голови до прибульця, після чого двоє знову відвернулися. 
    - Ласкаво просимо до Міста-фортеці номер сім. Старший жандармський списник Михайло. Чим можу допомогти. - промовляючи цей завчений монолог, Михайло встиг двічі позіхнути прямо в обличчя Віктору, чим увів того в ступор мало не сильніше, ніж недавній нелюбитель нелюдів. 
    - Я перепрошую, - якось навіть трохи ніяково промовив Віктор, - Я шукаю хлопця. Місцевого. Він валізи носить. Рудий такий. 
    - Юрко? - одразу здогадався Михайло. - То він десь біля вагонів. Клієнтів шукає. Але він шустрий, мабуть уже знайшов. 
    - Я і є його клієнт, - пояснив Віктор, - і я випадково втратив його з виду разом з моєю валізою. Не підкажете, де його знайти? 
    Старший списник задумався, принаймні Вікторові дуже хотілося б вірити у це, а не в те, що жандарм просто заснув.
    - Якщо він вас не знайде, - раптово ожив Михайло, - то, вірогідно, понесе вашу валізу в  депозитарій. Він всередині вокзалу. Як зайдете, - списник простягнув руку, вказуючи на злополучні двері, - то одразу наліво. Там зелені двері. Не пропустите, вони завжди відкриті. 
    Порада виявилася доволі корисною, чого не можна було очікувати від такого меланхолійного чолов'яги, яким здавався Михайло. Тому, перш ніж піти, Віктор від чистого серця подякував.  
    Знайти вказане місце виявилося не важко. І валіза, о диво, вже була там. Схоже, що часу, витраченого на балачки з жандармами, цілком вистачило, аби розминутися з хлопцем. 
    - Юрко приніс, - повідомив присутній тут же ще один офіцер місцевої жандармерії. Він ліниво оглядав валізу, а на Віктора в ролі прохача не звертав уваги. - Сказав, що загубив клієнта в натовпі, а куди нести не знав, тому приніс сюди. От.
    - То я можу забрати? - з полегшенням промовив Віктор і простягнув руку до валізи.
    Офіцер відсунув валізу від Віктора і нарешті підняв погляд, в якому читалась легка недовіра.
    - А то точно ваша валіза? 
    - Звісно, моя!
    - То ви й документа маєте? 
    - Звісно маю, він у валізі! Давайте відкриємо і подивимось!
    Повисла тиша. Офіцер дивився на Віктора. Віктор на офіцера. 
    - Ми не можемо відкривати чужі валізи, - нарешті промовив той. 
    - Це моя валіза.
    - Ви не можете це підтвердити.
    - Послухайте, - Віктор вирішив вибрати іншу тактику, - я розумію, у вас протокол, інструкції і все таке. Я теж офіцер, в кінці кінців, але ж у вас не записано вміст цієї клятої валізи. Ми можемо дістати з неї мої документи, а у вашому акті написати, що документи я показав як належне. 
    Під час цих умовлянь з гаманця було обережно вилучено кілька купюр і підсунуто прямо під носа офіцеру. Той дивився на гроші з сумнівом.
    - За протоколом, ми не можемо відкривати будь-які знайдені пакунки, якщо вони не виявляться підозрілими. У вас є там щось підозріле?
    Віктор глибоко вдихнув. Потім видихнув. Хотілося сказати про футляр, але він стримався. Можна було додати кілька купюр, але після такого питання можна було очікувати лише більших проблем, тому відповідь була короткою.
    - Ні. 
    - Ну то зараз перевіримо, - офіцер недбало згріб купюри і заховав їх до кишені, потім крикнув кудись за спину, - Гаврило, трясця твоя морда, де ти лазиш?!
    На крик звідкись з-за стелажів виліз ще один жандарм і заспаними очима оглянув Віктора. Великий ніс і жовта райдужка, що повністю закривала око, видавали в ньому песиголовця. Офіцер постукав долонею по предмету суперечок.
    - Ось, перевір чи там бува чого нема. 
    Гаврило широко позіхнув, продемонструвавши ікла в півпальця довжиною, і без поспіху підійшов до валізи, де почав обережно її обнюхувати.
    - Це у вас постійно така брава команда тут чергує? - аби якось розбавити очікування, спитав Віктор, натякаючи на офіцерське звання і наявність песиголовця з нашивками старшого жандарма у місці, де цілком вистачило б звичайної людини, яка вміє читати й писати. 
    - Та ні, то все через інцидент. Будівельники по дурості розкопали один з курганів дідуся Мамая, то тепер командування наводить шороху по всьому місту. 
    Віктор пригадав меланхолійний натовп на пероні і лінивих жандармів, включаючи цього офіцера і його помічника - Гаврила. Не сильно це було схоже на наведення шороху. Цю думку, звісно, він тримав при собі, тим більше що песиголовець вже закінчив свою інспекцію. 
    - Вона не порожня, - прозвучав вердикт песиголовця. 
    - Звісно, вона не порожня, - майже емоційно огризнувся офіцер, - тому я тебе й покликав. Що там?
    Гаврило на мить задумався, потім перерахував:
    - Верхній одяг, нижня білизна, зубна щітка, якісь папери, невідомий шкіряний виріб, набої калібру 1.7 з м'яким сердечником, наче все.
    При згадуванні набоїв Віктор прикрив очі, але жоден з жандармів на це не відреагував. 
    - Що ж, якщо немає нічого підозрілого, то я можу її забрати?
    - Якщо пред'явите документи, що вона ваша, - не вгавав офіцер. 
    - Але ж ви - Віктор звернувся до песиголовця, - можете виявити на ній мій запах.
    - Можу, - погодився той, - але мій нюх - не документ. Тим більше там не тільки ваш запах, а ще Юрка і, - кивок в бік офіцера, - пана Деція. 
    - Юрко! - вигукнув Віктор, - якщо я знайду хлопця і він підтвердить, що це моя валіза, ви мені її віддасте?
    - Якщо ви знайдете Юрка, - погодився офіцер, - і він пред'явить документи, що це ваша валіза, то звісно віддамо. 
    Віктор заскреготав зубами й придушив бажання вхопитися за зброю. Вже вдруге за останніх пів години. 
    - Зрозумійте, - намагався виправдатися офіцер, - ми нічого не маємо проти вас, але така процедура.
    - Яка ще, трясця, процедура? - Віктор вже з деяким зусиллям стримав роздратування і демонстративно поправив полу піджака так, щоб окреслити кобуру із «Сапсаном». 
     - Постановою місцевого коменданта через інцидент з будівництвом залізничної гілки будь-яка знахідка має бути належним чином задокументована, включаючи опис самої знахідки, а також необхідна ідентифікація власника і уповноваженої особи. - демонстрація зброї не справила на офіцера ніякого враження. Він продовжував спокійно дивитись на відвідувача.
    - Послухайте, шановний, - вже більш спокійно звернувся до офіцера той, - я, як раз, і приїхав у зв'язку з інцидентом, аби владнати всі складнощі і в моїй валізі знаходиться необхідне для цього обладнання. Я можу показати документи, вони також у валізі, вам лише треба її відкрити. Чи давайте я відкрию. Чи гепніть її, в кінці кінців, об підлогу, там не дуже надійний замок, і ми покінчимо з цим ідіотизмом!
    - Співчуваю, але нічим не можу допомогти. Вам краще звернутись в комендатуру. 
    Віктор стиснув зуби. Потім стиснув кулаки і заплющив очі. Валіза була поряд. Йому хотілося взяти її і з усієї сили опустити на голову жандарма. "Вона не важка, убивства не буде, - подумки промовив він, - я його навіть не покалічу, зате жити стане легше." Перш ніж щось сказати, довелося глибоко вдихнути. 
    - Добре, де ваше управління?