ГЛАВА 5

                                               ЗЛИВА, ЯКУ НЕМОЖЛИВО СПИНИТИ

  Добігши до під’їзду, Міка різко смикнула важкі двері й заскочила всередину, наче за нею хтось гнався. Серце калатало десь у горлі, заважаючи дихати. Вона не зупинялася: перестрибуючи через сходинки, залетіла до своєї квартири. Стримувати сльози більше не було сили - вони застилали очі, роблячи світ навколо розмитим і ворожим.

Ледве вставивши ключ у замок, дівчина завалилася в дім. У коридорі її одразу зустріла мати.

- Боже, Міко, що сталося? - мати сплеснула руками, її обличчя вмить зблідло. - Ти ж гуляти пішла, все мало бути добре...

Вона зробила крок на зустріч, намгаючись зрозуміти, що могло трапитись за ці нещасні пів години. Ще зовсім нещодавно донька виходила з дому з сяйвом в очах, а зараз стояла перед нею з набряклим обличчям і червоними плямами на щоках.

- Я... - голос дівчини зірвався на хрип. - Я зізналась Руну...  що він мені подобається.

Нова хвиля ридань накрила її. Міка ковтнула повітря, намагаючись виштовхнути слова:  

- А він... він просто висміяв мене. При всіх! Розповів друзям, вони стояли й тицяли пальцями, мамо! Вони всі сміялися з мене!

Дівчина заходилася плачем, вже майже нічого не бачачи перед собою. На ходу скидаючи сандалі, вона проштовхнулася повз розгублену матір і кинулася до своєї кімнати. Двері гучно захряснулися, і клацання замка пролунало як фінальна крапка.

- Міка, стій! Відчини!- гукала мати, стукаючи у двері. - Люба, давай поговоримо, не закривайся!

  Але все було марно. Міка впала на ліжко, згорнувшись калачиком, наче намагалася зменшитися до розмірів піщинки, щоб цей світ перестав її помічати. Вона виплакувала залишки сліз у подушку, поки голос мами за дверима поступово затихав, перетворюючись на фоновий шум. Цей вечір залишив на серці рубець, який, здається, не загоїться ніколи.

Наступного ранку двері кімнати нарешті відчинилися. Мама, яка, здавалося, чатувала під ними всю ніч, одразу зайшла всередину. Вона обережно сіла на край ліжка й поклала руку дівчині на голову, ніжно гладячи скуйовджене волосся.

- Чшш, усе добре, чуєш?  -  тихо прошепотіла вона.

Міка мовчала. Ці слова здавалися їй порожніми. Як усе може бути добре, якщо її розтоптали?   

-  Я зателефоную його матері, - рішуче сказала мама. - Ми зустрінемось і поговоримо. Не можна це так залишати. А зараз ходімо на кухню, я наллю тобі водички, та треба хоч щось трохи поїсти.

Дівчина лише ледь помітно кивнула. Вона почувалася виснаженою, наче після важкої хвороби. Мляво плентаючись за мамою, вона сіла на край стільця й одним ковтком випила цілу склянку води. Холодна волога трохи протверезила, але очі все ще пекли від учорашніх сліз.

- Ти поки їж, а я піду дзвонити. - мама взяла телефон і вийшла в коридор.

   Міка без жодного бажання взяла виделку. Їжа здавалася паперовою на смак. Вона просто ковирялася в тарілці, прислухаючись до напруженого голосу мами в сусідній кімнаті:

- Добрий день. Це мама Міки... Так подруга вашого  Руна. Я б хотіла зустрітися, поговорити про дітей... Так, вони посварилися, і ситуація дуже неприємна... Добре, через годину на майданчику. Дякую.

У глибині душі Міка кричала “не треба!”. вона знала маму Руна - жінку холодну й самовпевнену. Але зупинити власну матір, коли та йшла в бій за свою дитину, було неможливо.

-  Ми йдемо через годину, - мама зайшла на кухню й суворо глянула на повну тарілку. - Міко, з’їж хоч трохи. Ти з учорашнього дня нічого в роті не мала.

- Я не хочу, мамо... -  ледь чутно пробурмотіла дівчина.

- Ох, дитино... Пообіцяй хоча б, що як повернемося - ти все з’їси.

- Добре, обіцяю.

  Година пролетіла як одна мить. Міка лежала на ліжку, втупившись у тріщину на стелі, аж поки мама не покликала взуватися.

- Мам... може, не підемо? - з останньою надією запитала дівчина, затягуючи шнурки. Руки її тремтіли.

-  Ні, Міко. Я не дозволю нікому так поводитися з тобою. Не бійся, я з тобою.

   На майданчику вже чекали. Мама Руна стояла, склавши руки на грудях, а сам хлопець переминався з ноги на ногу за її спиною. Вигляд у нього зовсім не був винний - радше роздратований.

- Доброго дня, дякую, що прийшли, - почала мама Міки, намагаючись тримати голос рівним.

- Добрий, - відрізала мати Руна, окинувши їх зверхнім поглядом. -  Можна швидше до діла? У мене мало часу.

    Мама Міки вдихнула побільше повітря й детально переказала все, що почула від доньки. Вона говорила про образу, про публічне приниження, про те, як це вплинуло на дівчинку.

- Тому я прошу вас провести бесіду з Руном. Це не просто суперечка, це жорстокість.

   Мати хлопця раптом голосно пирхнула.

- Ви впевнені, що це був мій син? Мій Рун - золота дитина, він би ніколи так не вчинив. Ви подивіться на нього! - вона вказала на сина, який у цей момент лише зухвало усміхнувся Міці. - Ви просто щось наплутали або намагаєтеся виставити мого сина винним у власних фантазіях вашої доньки.                                                                                              

- Я нічого не наплутала! - голос мами Міки затремтів від гніву. - Зробіть йому зауваження, я не потерплю такого ставлення!

- Я сама вирішу, що мені робити з сином, - процідила та жінка, зробивши крок вперед і тицьнувши пальцем у бік Міки. - І я впевнена, що вона сама його спровокувала. Виростили плаксу, а тепер шукаєте винних.

  У той час мама Міки мабуть зрозуміла, що нічого не вийде і просто взяла дівчину яка вже знову плакала за руку та повела додому. прийшовши та одразу сіла їсти, щоб скоріше піти у кімнату.

- Доню, все буде добре, не переживай. - не заспокоювалась мати.

- Я піду знову до кімнати, в мене там завтра контрольна, треба підготуватись. - поставила пусту тарілку в мийку та набравши в склянку води пішла до кімнати.