ГЛАВА 4

                                            ОСІНЬ, ЩО ПАХНЕ РОЗЧАРУВАННЯМ

  Минали роки, Міка непомітно для самої себе перетворилася з малечі на цілком серйзну чотирикласницю. Її свт тепер складався з розмальованих зошитів, наліпок, і, звісно, компанії друзів. серед них був Рун. Хтось дорослий обов’язково б пирхнув “Яке кохання у дев’ять років? Це лише забавки!” але для Міки все було по-справжньому. Дитяча симпатія - штука підступна: вона може зникнути після першої ж невідданої цукерки, а може прорости глибоко в серце, аж до самих підліткових бунтів.

  Того теплого осіннього дня  повітря пахло сухою травою та паленим листям.  Діти домовитися зустрітися у дворі. Рун разом зі своєю незмінною “свитою” - Ніком та Максом - прийшли раніше. Вони юрмилися під під’їздом Міки, перекидаючись пластмасовою машинкою.

  Коли двері нарешті рипнули, і Міка вийшла на ґанок, вона сяяла ясскравіше за вересневе сонце. Сьогодні був особливий день. У кишені вона тримала маленьку записку (яку так і не наважилась витягти), а в голові крутилася лише одна думка: “сьогодні я йому скажу”.

-  Ну нарешті! - роздратовано вигукнув Рун, закотивши очі. -  Ти там що, зачіску три години малювала?

- Ой, не бурчи, - Міка лише загадково посміхнулась, проігнорувавши його тон, і підстрибком побігла до майданчика. - Хто останній до гойдалок - той дірява шкарпетка!

  Хлопці з криком кинулися наздоганяти. За хвилину Міка вже сиділа на металевому сидінні, міцно тримаючись за холодні ланцюги.

- Ну, чого стоїте? - вона нетерпляче поглянула на друзів. - хто сильний, той і штовхає!

  Хлопці підійшли ззаду. Нік та Макс перезирнулися з хитрими посмішками. Вони почали розгойдувати її так сильно, що ланцюги на мить провисали в повітрі. Хлопці чекали на вереск, на прохання зупинитися, але Міка лише заливисто сміялася.

- Вище! Ще вище! Хочу побачити дах школи! - її лукавий сміх розплітався по всьому двору.

- Дивись, щоб не полетіла в космос, - реготав Макс. - А то хто нам даватиме списувати математику?

  За десять хвилин, коли голова вже трохи приємно паморочилась, дівчина різко загальмувала  кросівками об пісок.

- Все, досить.  Давайте в хованки! Нік, ти водиш, бо в тебе очі найхитріші. - вона підійшла до нього і рішуче тицьнула пальцев у груди.

-  Чого це я? - спробував обуритися Нік, але під поглядом Міки здався - Добре, добре.

  Він затулив очі руками і почав свій фірмовий відлік:

- Я рахую до п’яти, бо більше в голову не лізе... один... два...

  Макс миттю розчинився за найближчими кущами, шукаючи схованку, де його не знайдуть навіть інопланетяни. Але Міка мала інший план. Вона схопиоа Руна за руку. Його долоня була шорсткою і теплою.

- Ей, ти куди? - прошепотів хлопець, але слухняно побіг за нею.

  Вони вибігли за межі майданчика і зупинилися за кутом великої багатопорверхівки, де було тихо й порожньо.

-  Міка, ти чого? Ми ж домовлялися: ховатися тільки на майданчику! - вже на повен голос обурився Рун.

- Мені треба з тобою поговорити. Це важливо, - серйозно сказала вона.

У цей момент із майданчика донісся переможний крик Ніка:

- Чотири... п’ять! Хто не заховався - я не винен!

- Кажи швидше, - пробурмотів Рун, нервово озираючись. - Нас зараз дискваліфікують.

  Міка завагалася. Серце калатало десь у горлі. Вона м’ялася, роззглядаючи носки своїх черевиків, а потім, набравши в легені повітря, як перед стрибком у воду, випалила:

- Ну... як би тобі сказати...  Ти мені дуже подобаєшся! Це... це взаємно?

  Світ навколо ніби завмер. Міка чекала на що завгодно: на сором’язливу посмішку, на “я не знаю”, навіть на просте “окей”. але реакція Руна була іншою. Його обличчя скривилося, а потім він просто вибухнув сміхом. Це був не той добрий сміх, що на гойдалках. Це був колючий образливий регіт. Він навіть трохи відштовхнув її, ніби вона була чимось брудним.

- Взаємно? Ти серйозно?! - він ледь не задихався від сміху. -Та ти подивись на себе! Як ти взагалі могла подумати, що ти можеш мені подобатись? Ти ж просто... Міка!

 Він розвернувся і побіг назад до майданчика, навіть не озирнувшись на дівчину, яка залишилася стояти в тіні будинку. Кожна його фраза відчувалась як ляпас.

- Хлопці! - закричав Рун, вискакуючи до друзів. - Уявляєте? Мені тут Міка щойно в коханні зізналася! Каже, що я її “принц”!

Нік та Макс вмить підхопили цей сміх. Троє хлопців реготали на весь двір, вигадуючи нові й нові підколи. Міка спостерігала за цим здалеку, і було таке відчуття, що Ніку ця ситуація взагалі не подобалась, натягнута посмішка повідомляла про інше, але їй хотілося провалитися крізь землю, повернути час назад, зашити собі рота, аби ніколи не вимовляти тих слів.

- Чому?... Чому він так вчинив? - запитувала вона у порожнечі. У автора, у читача, у холодного осіннього неба? Вона не знала. Вона просто хотіла зникнути.

Єдиним бажанням було втекти додому, зачинитися в кімнаті й плакати, доки не закінчаться сльози. Але дорога до під’їзду пролягала прямо через майданчик. Вона спробувала пройти повз них тихо, наче тінь, сподіваючись, що вони  надто зайняті своїм тріумфом.

Марно.

- О, дивіться, йде наша “Джульєтта”! - першим помітив її Рун. Його очі горіли недобрим азартом.

- О так, - підхопив Макс, перегороджуючи їй шлях. - Як ти там казла? “Ти мені подобаєшся”? Може, тобі ще вірш написати?  

 Сльози, які Міка так намагалася стримати, нарешті прорвалися. Не бачачи дороги через пелену перед очима, вона кинулася вперед, прорвавши їхнє коло, і побігла до під’їзду так швидко, як тільки могли нести її маленькі ноги. Дитинство закінчилося саме в цю хвилину - під регіт тих, кого вона вважала друзями.