ГЛАВА 3

                                                    БІЛЬ ЗАРАДИ СЮЖЕТУ

Уже минуло чотири роки від ЇЇ появи на світ. Маленька Міка росла активною дівчинкою. У цей сонячний ранок, коли в повітрі кухні витали ароматні страви, які готувала мама, Міка, як завжди крутилась поруч, намагаючись привернути її увагу своїми дитячими щебетаннями та маленькими рученятами.

Раптом, у вирі цікавості, рука дівчини ковзнула туди куди не слід було б - до розпеченої сковорідки, що стояла на плиті. Мить - і по квартирі розплився пронизливий дитячий плач, сповнений болю, що розривав тишу криками відчаю.

  -  Ааааа, боляче… пече сильно… - захлинаючись від сліз, вона міцно трималась за свою руку, дивлячись з жахом та заплаканими очима на почервонілу шкіру.

  -  Боже мій, Мікочка, чому ж ти туди полізла, - мама узяла її на руки, пригорнула до себе намагаючись заспокоїти, і одночасно квапливо увімкнула кран з холодною водою, сподіваючись, що рука буде не так сильно боліти. - Давай, ручку під холодну водичку, стане легше, потерпи трішки.

Її голос тремтів від хвилювання, а руки обережно піднесли обпечену долоньку дівчинки під невеликий струмінь води, що збігав з крана. Саме в цей момент стрімко увійшов тато, якого сподобились дитячі крики, що розливались по всій квартирі.

  -  Що сталося? - занепокоєно запитав він, і картина, що постала перед його очима, була не з кращих. Мама, з блідим обличчям, міцно тримала свою заплакану дочку на руках, а в вільній руці тримала тюбик з кремом який вона поспіхом дістала з аптечки.

  -  Доторкнулась до гарячої сковорідки… - тихо пробурмотіла вона. - Можеш потримати її? Мені потрібно закінчити з вечерею, щоб ми змогли поїсти.

Тато обережно взяв Міку з маминих рук. Маленьке тільце все ще здригалось від ридань, а сльози безперервно текли з очей. Він міцно притиснув її до себе, та поніс у вітальню, де опустився на мʼякий диван.

  -  Ну все, моя хороша, заспокойся, будь ласка. - промовив тато, його голос був спокійним та дещо заспокійливим. - А то дивись, зараз залоскочу до сліз! - він почав легенько лоскотати бік малої, намагаючись відволікти її від болю.

Крізь схлипування та шморгання носом Міка раптом видала несподіване запитання, яке змусило батька трохи замислитись:

  -  Тату, чому автор так зі мною вирішив зробити? Чому мені так боляче?

  - Не знаю, можливо, це була частина його задумки, щоб якось розфарбувати історію, зробити її більш… емоційною, щоб читачі краще зрозуміли твої почуття. - тато гладив доньку по голівці, заспокоюючи.

  - Але ж мені боляче справді, дуже боляче, - знову закликала дівчина, її маленьке обличчя скривилося від болю.

-  Автору не завжди цікаво, боляче тобі чи ні, його головна задача - створити цікаву розповідь, щоб якомога більше людей захотіли її прочитати. І іноді, щоб історія була захопливою, трапляються різні неприємності.

Через деякий час до кімнати тихо зайшла мати. Вона хотіла покликати свою родину до столу, але, побачивши їхню картину, застигла у дверях. На дивані, міцно обійнявшись, солодко спали батько та донька. Маленька обпечена ручка Міки лежала на татових грудях, і на ніжній шкірі вже чітко виднівся червоний слід від опіку, який, ймовірно, залишить спогад про цей день, а саме, невеликий шрам.

Вона вирішила їх не будити, обережно накрила сплячих теплою ковдрою та тихо пішла на кухню. Сівши за стіл, мати почала їсти, її думки все ще були зайняті Мікою.

 - Мам… я хочу попити... - сонно пробурмотів голос за її спиною. Заспана Міка, із червоними очима від сліз, стояла у дверях кухні.

  - Звісно, зараз дам - лагідно промовила мати, миттєво підіймаючись зі стола, узяла чисту склянку, підійшла до крана і наповнила її прохолодною водою.

-Тримай

Міка обережно взяв склянку та жадібно випив усю воду. Обпечена рука все ще трохи боліла, але вже хоча б не так сильно.

- Як там тато? Він ще спить? - спитала мати знову сідаючи за стіл і спостерігаючи за донькою.

- Так, він спить, - сонно відповіла Міка. - Ми розмовляли про те… що мій автор завдав мені такого болю… тато сказав, що тому не важливо, боляче мені чи ні…

- На жаль, Мікусю, іноді так і є, - з сумом у голосі відповіла мама. - Письменнику байдуже, як ти себе почуваєш, коли пише історію. Ти не голодна? Хочеш поїсти трохи? - вона всіма силами намагалась відвернути увагу донечки від неприємних думок та болю.

-  Ні, не хочу. Я піду знову спати. - тихо промовила Міка, підійшла  до матері, ніжно обійняла її за шию та пішла до своєї кімнати де знову поринула у неспокійний сон.