ГЛАВА 2

                                                                    ПОЯВА НА СВІТ

 Тіснота. Морок. Тиск. Нерозуміння, що стискало груди. Гострий, пронизливий біль.

    Раптом – вибух простору. Холодне повітря обпікає шкіру, немов голки. Різкий, надривний дитячий крик розтинає густу тишу, але чиї ці безпорадні звуки? Відчуття вогкої слизькості огортає тіло. Чиїсь великі, грубі руки обережно підіймають, перевертають у невідомому напрямку. Світло б’є в очі болем, засліплюючи своєю нестерпною яскравістю. Звуки навколо – лише незрозумілі уривки та голоси, що долинають звідусіль. Та головне – автор вже вклав в його голову необхідні знання. Так у цьому світі з’явилась Міка.

    Не відкриваючи ще чутливих очей, вона обережно поклала маленьку ручку собі на груди. Відчувши під долонею розмірене биття свого серця, тривожна думка промайнула в свідомості: «ось воно, під самими пальцями… я жива». Нестримне бажання заридати як новонароджене дитя, майже захлинулося її.

    У світах, що мали певну схожість із цим, завжди наставав цей хвилюючий момент появи персонажа на світ. І яким же незбагненно лячним здавалося це перше перше зіткнення з реальністю, заповнюючи ще не до кінця сформовану свідомість тривожними думками: «а що, як я не сподобаюсь читачу? Що, як він відчує розчарування і захоче закрити книгу раніше того моменту як дізнається кінець?». В інших світах людина могла стати ким завгодно – талановитим художником, безжальним боксером зі збитими в кров кутиками губ, привітним продавцем, розумним вчителем. Але, на щастя чи на жаль, у цьому випадку, читач, погляне на Міко, побачить лише Міко – такою, яка вона є.

    Яскраве, майже нестерпне біле світло сліпить очі, від цього вони починають боліти.

    - Мене звати Міка, - тихо промовила вона, і, набравши повні легені повітря, повторила вже голосніше та впевненіше. – я – Міка, і я знаю, дивишся на мене!

    Зверталась вона безпосередньо до тебе, читачу. Міка відчувала, що її світ відрізняється від звичного світу його автора, або ж самого читача.

   - Мене звати… Міка, - знову промовила вона, вже з ледь помітною невпевненістю в голосі, та з ноткою недовіри.

    Міка знову повернула голову, наче побоюючись, що десь зовсім поруч може з’явитися щось ще невідоме, але в цю ж мить вона різко завмерла, вражена несподіваним відкриттям. Раптом вона побачила себе. Точніше, зовсім маленьку частину себе – власне плече. Побачила так близько і неймовірно чітко, в найдрібніших деталях, аж до крихітної родимки на шкірі. Схаменувшись, швидко витягнула перед собою маленькі ручки. Її власні руки!

     Піднявши їх трохи вище, вона помацала м’якеньке волосся в себе на голові. Тепер вона могла роздивитись свої ключиці та маленькі груди. І все, що знаходилось нижче – аж до крихітних пальчиків на ніжках.

   - Я… - промовила Міка, прислухаючись до незнайомого звучання власного голосу, - нічого?..

    Вона запитала це абсолютно щиро, без найменшого сорому, адже дівчина отримала зовнішність яку нема з чим зрівнювати.

    А читач все дивився. Міка раптом згадала, що іноді, окрім безліч літер, ця могутня невидима істота здатна навіть думки його прочитати. Від цієї думки їй стало ще більш ніяково, і вона миттєво перестала думати про  будь-кого іншого.

    Герої – головні чи другорядні – найчастіше з’являються перед зацікавленим поглядом читача вже в тій вирішеній подобі, в якій вони залишаться до останньої сторінки, або принаймні протягом більшого часую

    Тому що, якби всі персонажі поставали перед нами новонародженими немовлятами, книга перестала б бути захопливою історією і перетворилася б на нудне керівництво з виховання дітей. Однак, зазвичай, автори не позбавляють своїх персонажів дитинства. Щасливого дитинства – так, це трапляється доволі часто.

     Слід додати, що у Міки було доволі гарне дитинство, сповнене батьківської любові та турботи.

                                                 ***

⁃ ну ж бо, давай, Мікусю, за маму - лагідно промовляла мати, підносячи до її ротика ложечку, наповнену кашею. - Ось, яка ти молодець! А тепер за тата. Отак… і ще одну - за автора, який про тебе пише. Ну мала, жуй старанно. За а-автора. Розумничка. І останню - за читача, який за тобою спостерігає. Молодець!

Чомусь коли черга доходила до «за читача», Міка з особливим задоволенням відкривала  ротика і приймалася їсти. Дорослі вважали, що до четвертої ложки вона просто нарешті розсмакувала, яка ж насправді смачна каша.