***

Дуже повільно, ми вийшли з Фортеці, залишивши там, за муром, тяжкі спогади і втрати, а винесли з собою палке кохання та сподівання на нове, щасливе життя. 

Мама підбігла й обійняла нас обох, поцілувала спочатку мене, потім Корію. Тато обійняв нас трьох і, нарешті, заплакав. Він тримався увесь цей час, але зараз розплакався від щастя.

- Люди іноді плачуть. Їхні почуття мають такий прояв. Вони можуть стримувати сльози, але щастя стримувати не можуть, навіть якщо його проявом є сльози, - пояснив Мілвус своїм, коли побачив, що Вони звернули увагу на Куртове обличчя. 

Дракон дочекався, коли всі відійдуть від Фортеці і, набравши повні груди, випустив з пащі нестримне магічне полум’я, яке поглинуло Фортецю. Мілвус молодший злетів у небо і додав свого вогню, щоб знищити це місце назавжди, щоб нічого не нагадувало про біль і втрати, щоб почати нову історію, залишивши минуле для нащадків на сторінках підручників, а не в серцях. 

Коли полум’я згасло, я повернувся і побачив лище попіл. Більше ніяких мурів, ніяких загадок. Все в минулому…

- Віку, твоє волосся… Воно… - промовила Алессія, коли зчух вітер від крил Одвічних і струсив попіл з його голови.

- Що з ним, мамо?

- Воно сиве…

- Не хвилюйся, матусю, я не втратив свої сили, а возз’єднався з ними назавжди. Тепер я - Вічний. Мої сили відтепер тільки мої. Гравібус зник зі своїми спогадами і всім тим лихом, що приніс із собою. А я здобув вікову мудрість.

- Останній Вічний для Останньої принцеси, - промовила мама, поглянувши на щасливу Корію.

Соліс поволі підійшов і підвів свою Птаху. Ми обійнялися, як давні друзі. Тому що те, що ми пережили разом, ніколи не забудеться. Фактично, Соліс помер разом зі мною і, відродившись, звільнив Евіс і Корію від холодного, вічного  мороку, повернувши їм втрачене. Я подякував йому і прийняв подяку від нього, тому що самотужки він ніколи не звільнив би свою кохану з вічного полону.

Дочекавшись, коли ми закінчили розмову, підійшов Малик і, привітав мене, пожавши руку. З радістю сказав, що його сподівання справдилося, і ми зустрілися знову. За ним підбіг Даріус і, ховаючи заплакані очі, обійняв мене, як молодший брат після довгої розлуки. Потім, звичайно, перепросив за нестриманість і побіг до Палацу дати команду готуватися до святкування. Він біг і сам собі бурмотів завдання: викликати Жерця, розіслати запрошення, приготувати покої в Палаці для майбутнього подружжя, підстригти кущі в парку, замовити лілії на церемонію… Мабуть він планував всю дорогу, поки біг до Палацу, але його вже ніхто не слухав.

Поволі всі пішли, направляючись за невгамовним Даріусом. Ніхто не застосовував магічні переміщення, а просто йшли, обговорюючи майбутнє весілля. Матуся з Корією планували колір сукні, а тато тихенько давав настанови щодо першої шлюбної ночі і, взагалі, про відносини між чоловіком і дружиною. А потім замовк, поглянув на мене, посміхнувся і сказав, що щире кохання між дружиною та чоловіком створюють ідеальне життя і, насправді, його настанови не такі вже й важливі, бо він також відчуває спорідненість наших душ. Та, все одно, я був вдячний йому за той досвід, який він встиг передати за ці лічені хвилини. Його з мамою кохання завжди було прикладом для мене. Я мріяв відчути таке ж щире і світле почуття. І сьогодні я отримав омріяне.

Раптом Мілвус захвилювався, підняв усіх своїх побратимів в небо і загарчав, побачивши велику сіро-червону хмару, яка наближалася.

- Вторгнення! Всім бути напоготові! - крикнув Дракон так, аж земля здригнулася під ногами.

- Зупинись, Одвічний, це не вторгнення, це - наші гості.

Дракони ще деякий час покружляли, та виконали мій наказ і приземлились поруч, у мене за спиною. Всі зупинились і споглядали за хмарою в небі, яка наближалась все ближче. Коли вона вже була зовсім поряд, присутні розгледіли тих, кого я відчув ще на початку їхньої подорожі. Хмара опустилась і з неї зійшли п’ятеро людей у білому вбранні.

Вони підійшли до мене і низько вклонилися. Один з них вийшов вперед і подав мені руку.

- Вітаю, Олексе! Ласкаво просимо до столиці Алтіору, - промовив я, пожимаючи його руку.

- Вітаю, Володарю! Від імені коріянців, дякую тобі за відродження нашої раси і отримання магічного спадку.  

Мої рідні дивилися на мене і не розуміли, що тут відбувається. Я нагадав їм, що це - ті люди, про яких я розказував, коли повернувся з подорожі. Це - нащадки Вічної раси, пращурів яких Гравібус лишив сил і вислав далеко від Суламу на неминучу смерть. Але жага до життя цих сильних людей не зламала їх і навчила жити без магії. А тепер, після цієї ночі всі, хто постраждав від підступності Гравібуса, отримати вкрадене назад. 

Мама захвилювалась, прийнявши Вічних як загрозу. Я прочитав її думки: “То тепер, ти - не останній Вічний? І пророцтво неправдиве?”. Відповів я їй також, на ментальному рівні: “Не хвилюйся, матусю. Я - останній Вічний, тому що маю прадавню силу. Так, я не народився Вічним, але увібрав ту силу у первинному вигляді і возз’єднався з нею. Тому пророцтво правдиве. А вони - новітня раса, яка отримала сили в спадок і тому вони починають новітню еру свого вічного життя”.

- Окрм права на сили, ви маєте право і на землі у Суламі. Тому я залюбки накажу підготуватися до вашого переселення, - звернувся я до Олекси.

- Вдячні тобі, Вікторіуме Вічний, але ми воліємо залишитися на своїй землі. Кора стала нашим теплим домом.

- Кора? - Принцеса знає, що не ввічливо переривати бесіду, але не стрималась, почувши своє ім’я.

- Так, - відповів Олекса, - Наша земля має назву на честь втраченої Принцеси, останньої Вічної.